spacer.png, 0 kB
Надрукувати
Єрм.  Олександр Приліп

«Примиритись до заходу сонця…»*

Звичайна розповідь про духовне подвижництво схимонаха Порфирія Чучмана


Ще в далекому 1900-му році Митрополит Андрей Шептицький у пастирському листі «До моїх любих гуцулів» писав, зокрема, наступне: «Веселий край дав Вам Бог. І тут, у Ваших горах, такий люфт чистий і легкий, а водиця така прозрачна! Ліси такі густі та зелені і красні полонини та й файні кішниці дав Вам Бог, що лиш май та будь!» Стисле переднє слово до пропонованої публікації не випадково розпочато саме з цієї цитати. Попри велику любов до ландшафтів над Прутом і Черемошем, великий святець нашої Церкви мав пряму дотичність до відродження чернечого життя на цих землях. Він разом зі своїм братом ігуменом Климентієм Шептицьким благословляв   приїзд в Дорівську обитель трьох монахів зі Святоуспенської Унівської Лаври. Одним з тих трьох, хто наприкінці серпня 1935 року прибув до села Дора (тепер це село фактично зрослося з Яремчею), був брат Петро Чучман. Саме йому, знаному більше як отець Порфирій, присвячено цей матеріал.
 
Наприкінці травня виповняється сто літ від дня народження святця. Розповісти про нього радо погодився отець схимонах Олександр Приліп, який кілька років тому успішно захистив магістерську працю «Молитви зцілення і їх практикування отцями монастиря святого пророка Іллі».

Він боровся зі своїми немочами

Преподобний отче, вже три­валий час предметом Ваших науко­вих досліджень є духовна спадщина старців. До того ж, за основу Ви бере­те не якісь теоретичні викладки, а власний практичний досвід спілку­вання з ними. Відколи Ви поставили собі за мету писати саме про це?

Свою відповідь я почну з іншо­го. Ми знаходимось в студійному домі Святого Івана Богослова. Тут живуть наші монахи, які навчаються в семінарії. А колись, ще в 60-х роках минулого століття, тут мешкали наші підпільні монахи. Тут жив архимандрит Никанор Дейнега, який пізніше став єпископом. Саме тут жили брати Єфрем і Єротей. Тут також жив отець Палладій. Зі слів теперішнього вла­дики Юліяна Вороновського знаю, що саме тут ваш, отче, правлячий архиєрей отримав покликання, по­дивившись на життя монахів. І справді, тут є відчуття Божого бла­гословення і благодаті. Це місце намолене, скріплене десятиліттями мо­литов і терпінь. Так, наприклад, брат Єротей був прикутий до ліжка. При­гадую, як, здається, у 1986 році, я прийшов до нього. Він не володів руками й ногами, але лице його сія­ло, як сонце. Його серце було наповнене благодаттю. Він був дуже щасливий і радісний. Той приклад я наводжу часто людям, які в тяжких хворобах прикуті до ліжка.
 
Мені довелось жити з нашим старцем єромонахом Порфирієм Чучманом. В світі його називали Петро, а в малій схимі у 1938 році його на­рекли Порфирієм. На великій схимі в 1998 році йому дали ім’я Павло. Це вихованець чи радше духовна дитина блаженної пам’яті мученика Климентія Шептицького. Саме цей святець питав його: «Петре, чому ти не женишся?» і кликав до монастиря. Петро завжди відповідав, що через свій характер у монастирі він не витримає. Та все ж він прийшов до мо­настиря, став тим монахом, який багатьох інших потягнув за собою до чернечого життя. Через нього про­славилася наша Церква, наш монас­тир. Він - ісповідник віри, великий святець. Схимонах Порфирій володів даром прозорливості. Він зцілював і був дуже відважним і справедливим чоловіком.
Я мешкав поряд з ним з 1991 по 1998 рік, маючи нагоду майже кожного дня спілкуватися. З усіх сторін світу до нього приїжджали люди, щоб от­римати пораду або просто поговори­ти з ним. Виходячи з того, що я побачив і пережив під час спілкування зі стар­цями, у мене не було якихось проб­лем з вибором теми для написання наукової праці. Вважаю за потрібне узагальнити цей досвід і передати іншим.
 
Таким вже є цей світ, що спілку­вання з людьми похилого віку, а тим більше опіка над ними, часто стає для молодших непомірно важким тягарем, прикрістю. Мовляв, не ці немічні люди є рушійною силою у суспільстві, не вони створюють матеріальні блага, немає від них користі, тож поступаючи прагматично, ми часто ігноруємо ними. Але ж якщо оцінювати ситуацію крізь призму духовного бачення, то від людей, які багато пережили, можна і взяти багато корисного. Як з цього приводу Ви оцінюєте старчество як явище?

Митрополит Андрей Шептицький і Архимандит Климентій, закли­каючи до віднови східного монашества на наших землях, передбачали і такий вид провідництва як старчество. Старець - це людина з досвідом, лю­дина, яка має особливе покликання. Для того, щоб стати старцем, отець Порфирій мусив пройти багато ви­пробувань. По-перше, будучи холеричним за темпераментом, він боровся сам зі собою. Водночас Господь давав йому каяття. Попри свій старечий вік отець Порфирій завжди перепрошував молодших. Його життєвим принципом було примиритися з кимось до заходу сонця. Як розповідали брати, одного разу отець Порфирій посварив брата Тадея. Той почав плакати. Отець просив його припинити плач, але це не допомагало. Тоді отець Порфирій, наздогнавши брата, впав перед ним на коліна. Тадей також приклякнув. Разом вони й встали, перед тим навзаєм виплакавшись і перепросивши один одного. Таке ось було перепрошення.
 
Отець Порфирій мав дар сліз. Він міг плакати над своїми гріхами, над гріхами людськими. Сльози в його очах появлялись від зворушень, від якоїсь радості. Він жив і радів від того, що молитва змінювала його. Часто він питав, що буде з Україною. Колись, ще служачи в польському війську, то­дішній Петро Чучман мав інцидент зі своїм начальником. Той запитав Чучмана, якої він національності. Петро відповів, що він українець. «А де ж вона є, ота Україна?» - з іронією про­довжував поляк-офіцер. «Тихо будь, _ сказав Петро, - якщо є українці, то буде й Україна, але ви - офіцер, а я - солдат. Тож не хочу більше говорити з вами на цю тему». Йому завжди була притаманна відвага, стійка позиція, а пізніше додалася й Божа благодать. Він захищав Церкву, зок­рема своїх учителів, коли йому дорі­кали за те, що він сповідав людей. Найбільше дорікали за те, що він впливав на молодь. Коли ж отцю прокурор почав говорити щось по­гане про митрополита Андрея, то він сказав: «А звідки ти знаєш Шептицького? А я його знаю, - відповів Чуч­ман. - Україна чекатиме ще сотні літ, аби діждатися подібного апостола». Після ув’язнення отець Порфирій роз­шукав прокурора, бажаючи продов­жити розмову на цю тему. Однак про­курор всіляко уникав подібного спіл­кування.

Навіть православні священики радилися з ним

Ви нагадали про ув’язнення. Не дивно, що такій вольовій і без­компромісній людині не вдалось оминути життя за ґратами. Чи зна­єте щось конкретніше про ці сторін­ки з його біографії?
Отець Порфирій був дуже рішучим. Якимось дивом він витри­мував труднощі, які траплялися йому. Він ніколи не йшов на ком­проміс зі злом, з неправдою. В мо­настирі були дуже часті обшуки, деколи по кілька разів на тиждень. Отець був двічі засуджений. Впер­ше - у 1960-му році. Тоді два роки він відсидів в Кременчуку. В той час там була дуже важка тюрма. За розповідями людей, його тричі поміщали в морозильну камеру.

Але він не зрікався і молився так, що поти лилися з нього. Єромонаху завжди докоряли, насміхалися над ним. Але потім начальник в’язниці просив про молитву над власною хворою донькою. У в’язниці отець Порфирій сповідав, хрестив, і потім навіть ті, що заслужено відбували по­карання, приходили за порадою до нього. Він був для них авторитетом.

Вдруге отця засудили в 1973 році. Як доказ його провини служила фо­тографія. На знимці отець Порфирій був поряд з дітьми-першопричасниками. Діти були в українських строях, з іконками в руках. Фото знайшли під час обшуку. Ані в першому, ані в другому випадку отець не визнавав своєї провини. Його обвинувачували з огляду на те, що Церква відірвана від держави. Був ще один «аргумент» - «распространение суеверия среди населения». Тепер таке звинувачення ми вважаємо абсурдним, але тоді це було інакше. Отець Порфирій не пам’ятав зла тим, що його переслідували. Був такий начальник КГБ Сусанін. Свяще­ник казав йому прямо: «Ян Януарович, я вас прошу не посилати своїх людей на обшук. Я молюсь за вас, молюсь за ваше покаяння».

Якось перед Великодніми святами після обшуку забрали літературу. Зі­брався отець Порфирій та й поїхав до Надвірної.
«Віддай книжку, - сказав він, пе­реступивши поріг кабінету начальника КГБ. - Чи ти маєш розум? Надходить Пасха, а я не маю з чого молитися».

- Добре, я тобі позичу, - сказав кагебіст і віддав книжку.

Отець був ображений, що той смів віддавати чужу книжку, як свою власну.

Були випадки, коли отця били Євангелієм по голові, при цьому глуз­ливо промовляючи: «Ось що тобі дала та Біблія». Було й так, що його шарпали за бороду або ще якось знущалися.

Так сталося, що один чоловік помер в 1990-му році і не було священиків, аби похоронити його. Тоді приїхали до отця Порфирія. Єромонах дав згоду, але під час похорону проповідь була дуже короткою: «Доброго не маю що сказати. Поганого не хочу говорити. Упокойся з Богом». Після цього він відправив Чин похорону. Отець Пор­фирій не раз казав, що комуністи - то є допуск Божий як кара за гріхи. Він сприймав їх як належне. Оцінюючи тодішню владу, він говорив, що вона зробила багато злого. «Але дещо й добре зробила, - казав отець, - адже об’єднала Україну». Він не мав до комуністів ненависті. Цей душпастир був особою, яка працювала на об’єднання. Навіть православні священики ради­лися з ним. Це був серцевидець. Люди любили сповідатися в нього. Часто він витягував з них ті гріхи, про які вони фактично забули. Після таких сповідей люди ставали здоровими духовно і ті­лесно. Отець Порфирій сповідав щодня. Часто черги до сповіді були дуже вели­кими. Він був дуже передбачливим. Дуже потрібно, аби його досвід пере­йняли інші.

Отець був дуже роботящий Коли наші монастирі позакривали, то він заклав артіль. Учнів в артілі він привчав до молитви і праці. Ба­гато хто з них ставали добрими пат­ріотами, охоронцями нашої землі. Його вихованці воювали в УПА. Отець дуже любив землю.

За цибулею, вирощеною ним, люди приїжджали з різних околиць. На Гуцуль­щині отець насадив багато садів. Він мав ділянки, на яких розводив саджанці, а потім роздавав їх людям. Він дуже ті­шився, коли люди приносили плоди з тих дерев. Мешканці Яремчі і навко­лишніх сіл розповідали, що навесні за­цвітали сади від отця Порфирія.

За таких обставин такий священик-подвижник мусів попасти в поле зору представників державної влади ...
Як вже вище йшлося, офіційно отець був кравцем. В Яремчі була родина Клим’юків. Вони надали одну кімнату, і понад десять років він керував артіллю. Разом з учнями він вставав вдосвіта, о чет­вертій годині. Правилася Утреня, Служба Божа, а вже в дев’ятій годині всі разом починали працю. Окрім основної роботи, упродовж години єромонах Порфи­рій вчив учнів, як прищеплювати дерева і доглядати за ними. Попри те його учні вчились азам церковного співу старослов’янською мовою. Не раз приходили представники державної влади. Вони застерігали отця, аби він не працював з молоддю, водночас пропонували йому співпрацю, але він всіляко відмовлявся. Отець казав, що час важкий, але його потрібно пережити. Коли один чоловік казав йому, що ця система надовго, то отець відповів: «Вона розпадеться, і навіть знаку не буде». В 1966-му році його висвятили на священика. Відтоді отець полишив працю в артілі.
 
Отець завжди давав рецепти для одужання

Хто був святителем отця Порфирія?
Єрейські свячення уділяв владика Іван Слезюк. Це сталося на теперішній вулиці Івана Виговського у Львові. Про це мені розповідала тепер вже покійна сестра-студитка Марія Ляхер. То була монахиня єврейського походження. Прийшов владика Слезюк, а архимандритом тоді був Юрій Макар. Сестри знахо­дились в іншій кімнаті і навіть не знали, що там мало відбуватися. Єпископ за­питав, чи можна довіряти присутній сестрі, киваючи в бік Марії. «Так, - відповів ігумен, - вона нічого не розкаже». Тоді відразу отця висвячували на диякона і на священика. Отець плакав під час свя­чень. Владика поблагословив його, бажа­ючи витримки і відваги. Він і сам був ісповідником, тож в особі нововисвяченого також, мабуть, вбачав ісповідництво. Так воно, зрештою, й сталося. Бо ж через кілька років після свячень, у 1968-му році, отця спіймали, а в 1969-му - судили. А тоді у Львові, в одному з помешкань на вулиці Терешкової (так тоді іменувалась вулиця Виговського), сестри, сидячи в сусідній кімнаті, навіть не здогадувались, що відбувалось поряд, за стіною.

Архимандрит Никанор, отець Юрій Макар дуже тішилися отцем Порфирієм, адже він показував приклад правдивого подвижництва. Він був аскетом, не їв м’яса, мало спав. Отець багато молився. Зокрема, Ісусову молитву, вервицю за щасливу смерть. Він не любив довгих розмов, а старався говорити конкретно. І його слова мали вагу, силу і благосло­вення.

Як Ви, отче, можете пояснити при­чини такого успіху його у людей?
Коли він був ще братом-монахом, то багато кому радив щось по господар­ству, а вже в стані священика давав людям життєві поради. Отець, з’ясувавши причини духовних немочей, ніби при­писував рецепти для одужання. Він не читав якихось особливих молитов. Усе робилось на основі Требника. Як екзорцист, він читав екзорцизм Василія Великого. Взагалі ці молитви читають дуже рідко. Отець часто клав руки на голову людям, які приходили до нього. Він, до речі, добре знався на лікарських рос­линах. Під час Успення вся каплиця була наповнена ними. Саме тоді він святив їх, а потім роздавав людям. Своїми молит­вами цей подвижник рятував також і тва­рин. Коли отець Порфирій бачив, що людина мала якесь велике терпіння, то тоді вже вживав особливі молитви. Він пропонував лягати в каплиці хрестом, клав тій людині на руки і на ноги іконки, а на спину - Євангеліє і хрест. Потім, об­куривши потребуючого зіллям, починав читати молитву.
Якось розповідала мені одна вчителька з Дори про те, що сталося з її чоловіком. Супруг випивав, і тоді вона у відчаї прийшла до отця Порфирія. Священик висповідав її, а після того порадив купити пляшку горілки: «Постав перед чоловіком, нехай п’є», - повелів єромонах. Така порада вчительці вида­лась дивною, але не могла вона перечи­ти авторитетові. Якщо отець сказав, то так і має бути. Вдома чоловік був здивова­ний, коли дружина запропонувала йому пити, пославшись на пропозицію свяще­ника. Але відтоді супруг вчительки насправді перестав вживати алкоголь.

Взагалі до отця за порадою при­їжджали і вчені світила - професори наук і прості звичайні люди.

«Можливо, в пеклі я не буду, але чистилища не оминути»

Гуцульщина - надзвичайно цікавий й колоритний регіон. Але цей край, як один з гірських теренів України, відрізня­ється ще й тим, що люди вірять у забо­бони, а поряд з церковними святами не раз відзначають якісь такі, що за духом близькі до язичництва. Високо в горах не бракує мольфарів, які щось віщують, розганяють хмари... Як з усім тим давав собі раду отець Порфирій?
То правда, що на Гуцульщині того всього не бракує. Аби вижити в таких умовах, люди мусять бути ближчими до Бога. Там більше постять, ревно моляться. Монастир в Дорі завжди охороняв лю­дей доброї віри. Монахи допомагали загоювати рани духовної боротьби. Зло боялося цієї духовної твердині, адже тут була безперервна молитва. Отець Порфирій строго забороняв зливати віск, звертатись до ясновидців, робити ски­дання ватри. Він завжди прагнув, щоб його повчання були згідні з наукою Цер­кви. Отець закінчив богословські студії в підпіллі. Внутрішнє багатство цього святця дозволяло йому давати добрі поради іншим. Своєю простотою він розбивав підступи злого. Мені, як і іншим монахам, він часто наказував, щоб не їсти на чужих помешканнях, адже через їжу можна впливати на людей.

Немає жодного сумніву, що єромонах Порфирій мав надзвичайно сильну віру. Ще й досі люди розповідають про те, що коли він відчитував молитву, то людину навіть піднімало в повітря, і вона починала говорити про гріхи отця. Той у відповідь казав: «Я з цього вже спові­дався, а тобі наказую вийти». Людина падала, але ставала здоровою. Отець Порфирій був учнем отця Мирона Деренюка - аскета, відновителя старчеського життя на Гуцульщині. Ще й дотепер його дуже шанують мешканці цих околиць.
 
Преподобний отче Олександре! В який спосіб Ви відкриваєте для світу не­відомі дотепер сторінки з історії новітнього українського чернецтва?
Тепер я працюю над докторатом на тему: «Старчеське служіння на прикладі схиєромонаха Павла Чучмана». Тут буде розповідь про старчество, починаючи від єгипетських монахів і до часів Климентія Шептицького та його наступників. В праці є також богословський аналіз старчесь­кого служіння. Далі є детальна біографія отця Порфирія Чучмана, розповідь про його чесноти і служіння людям. Цей по­движник віри багато молився за покли­кання. Результатом молитов отців Мирона і Порфирія є рясні покликання з Гуцульщини. Маємо чотирьох єромонахів, десять священиків, багатьох братів і сес­тер. Назву також імена владик Василія Семенюка і Василія Івасюка та тепер вже покійного отця Михайла Косила.

Якось напівжартома отець Порфи­рій казав, що з гуцула монаха не буде. Але молитися не переставав. Насправді ж він дуже тішився, коли його вихованці обирали духовну стезю. Отцю було прик­ро чути, що, мовляв, як минуться Шептицькі, то й студити розпадуться. Але ж сталося так, що студійське чернецтво і далі розвивається.

Настав час - і отець відійшов до Бога. Кажуть, що гуцули не дуже хоті­ли, аби отця Порфирія хоронили поза Дорою. А як до цього ще за життя ставився сам отець?

Коли в 1976-му році помер отець Мирон, то на епітафії написали дату його народження і смерті. А схимонах Порфирій часто повторював, що якщо ще тро­хи проживе, то хоче зробити такі й такі справи. Він стверджував, що Бог зали­шив його на показ людям. Упродовж останніх двох років його життя він був прикутий до ліжка. Схимонах постійно молився, прагнучи відпокутувати гріхи тут, на землі. Якось отець скликав свою роди­ну, ігумена, мене і заповів, щоб його по­ховати в Уневі на Чернечій горі. Тобто там, де спочиває його архимандрит, його магістр й усі товариші, з якими він по­чинав монаше життя. Отець знав, що буде трохи клопіт, адже гуцули дуже любили його. Заповіт отця Порфирія було вико­нано. Один єромонах сказав про це: «Ве­ликий скарб віддає Гуцульщина Уневу». Тепер люди з Гуцульщини часто при­їжджають до студитського монастиря на Перемишлянщині. Сходячи на Чернечу гору, аби відвідати могилу отця Порфирія, вони не лише моляться за його душу, а й та­кож випрошують у Бога всіляких ласк для себе. Коли були роковини його смерті, то в Яремчі і Дорі були зустрічі з людьми, було багато цікавих свідчень про те, як отець впливав на людські долі. 25 травня цього року виповнюється сто літ від дня народження отця єромонаха Порфирія Чучмана. Отець Мирон Деренюк помер шостого січня, а отець Порфирій казав, що він відійде на Йорданські свята. Його просили ще не відходити і відсвяткувати великий празник разом. Отець рахував дні і казав, що коли прийшов на світ, то тоді і відійде. Так і сталося. 25 травня він народився, а 25 січня - помер. Це ста­лося у 2001 році.

Цей святець завжди був реалістом, критично оцінював своє життя, завжди сповідався. Якось, коли один з братів читав духовну науку про померлих, він сказав: «Думаю, що Господь мені пекло не дасть, але чистилища мені не омину­ти». І потім він перераховував, що зро­бив недоброго. Він кожного дня молився за щасливу смерть. Це добрий приклад для духовних осіб.

Записав о. Михайло БУЧИНСЬКИЙ



* Ця стаття була опублікована в газеті Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ «Жива Вода», травень 2006, № 5(135), початок - С. 4, закінчення – С. 14.

 
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules