spacer.png, 0 kB
 
Останні матеріали...
 
Монастир монахів студитів святого пророка Іллі в Дорі та його монахи в період 1935 – 1989 роки Надрукувати

ВСТУП

З ініціативи митрополита Андрея Шептицького наприкінці XIX століття було відновлено в Українській Греко-Католицькій Церкві монаше життя за древнім Студійським уставом. Безпосередньою причиною, яка дала поштовх до утворення монастирів Студійського уставу, був факт існування монаших покликань серед українських селян, яких не приймали до Чину Святого Василія Великого, адже кандидати в той час мали мати освіту або якесь ремесло . В місцевостях неподалік Львова виникали невеликі молитовні групи побожних селянських хлопців, які хотіли житии монашим життям. Новопризначений Митрополит Андрей заопікувався ними і почав надавати відповідне монаше формування. У 1898 році відбулися облечини перших трьох монахів-студитів, а невдовзі постав студійський монастир — Скнилівська Лавра преп. Антонія Печерського. У 1919 році митрополит Андрей передав монахам Студійського уставу. Унівську резиденцію галицьких митрополитів — колишній старовинний монастир. Таким чином Унівська обитель, давній центр чернецтва на західноукраїнських землях, стає головним домом монастирів Студійського уставу і отримує статус Лаври.

Монахи Студити, на відмінну від західного зразка монашества, не мали харизми, оскільки кожний брат чи отець спільноти виконував той вид праці до якої мав обдарування.

Вже самим монашим подвигом, апостольством чернечого життя (а єромонахи — ще й проповідництвом), ченці ставили собі мету «освячувати власні душі й поширювати на наших землях і на Сході любов до Ісуса Христа, знання Його науки, Його заповідей, Його рад, Його Церкви, Його Спасіння» .

У міжвоєнний період чернече життя в студійських монастирях набуло особливого розквіту. Загальна чисельність братії на 1939 р. становила 221 особу, в тому числі 117 схимонахів, 22 єромонахи і 13 єродияконів. Засада самозабезпечення чернецтва Студійського уставу найпослідовніше втілилася в Унівській Лаврі, де було створено сильне самодостатнє господарство. Монаша громада цілком утримувала себе матеріяльно власною працею. У монастирі багато уваги приділялось доброчинності: при обителі діяв сиротинець, де до 1936 р. було виховано та забезпечено ремісничою освітою 170 юнаків. Пасторальна опіка над унівською парохією та прочанами, культурно-освітницька діяльність серед молоді та старших, катехизація дітей — ось далеко не повний перелік діянь унівської братії, рясні плоди яких пожинаємо й досі. Ченці займались і науковою діяльністю. При монастирі існувала величезна бібліотека, яка формувалась наполегливим та цілеспрямованим придбанням книг. У 1935 р. браття відкрили невеличку друкарню, де друкували щомісячник «Ясна путь». З благословення митрополита Андрея при студійському монастирі почала діяти іконописна майстерня. Найважливішими її роботами стали розписи інтер’єру монастирського Святоуспенського храму та зовнішніх стін монастиря в Уневі. Таким чином, Унівська Лавра стає визначним духовним центром, який щороку відвідували десятки тисяч прочан з усіх куточків краю, щоб випросити ласки біля чудотворної ікони Унівської Богородиці.

Працею та подвигом унівських ченців було створено низку нових монастирів. У 1920-х роках у Львові постала Лавра св. Івана Хрестителя на Чернечій горі (сучасний Шевченківський гай). Студитські монастирі були також засновані у Зарваниці на Тернопільщині, в Дорі на Гуцульщині, у Флоринці на Лемківщині.

Метою моєю праці є коротко розглянути історію монастиря святого пророка Іллі в Дорі та його монахів від його заснування в 1935 р. до 1989 р. - часу виходу монастиря з підпілля.

Тема в наш час є актуальною, оскільки Постуляційний центр УГКЦ розпочав процес беатифікації двох монахів із цього монастири, а саме: єрм. Мирона Деренюка та єрм. Порфирія Чучмана. Ці два святці провадили своє подвижницьке життя в монастирі св. Пр. Іллі від його заснування до виходу з підпілля. Завдячуючи єрм. Мирону та єрм. Порфирію, монаша спільнота в Дорі не припенила свого існування в часи підпілля, а жертвенно витривала пробу переслідування, служачи Богові та ближнім.

Дана праця складається з чотирьох розділів.

У першому розділі намагатимуся охарактеризувати Іллю Кукурудза, який пожертвував свій будинок у с. Дора монахам студи там, а також дослідити, чому саме студитам заповів він свою літню садибу. При досліджені цього розділу опиратимуся на документи Центрального державного історичного архіву у м. Львові, які стосуються Іллі Кукурудза.

Другий розділ розкриває питання заснування та діяльності монастиря від 1935 до 1939 років. Застановлюся над першою монашою спільнотою та її діяльністю серед гуцулів, зокрема працею серед молоді та будівництвом церкви. Основні відомості черпатиму з періодичного видання Святоуспенської Учнівської Лаври « Промінчик», Шематизму УГКУ та Архіву Святоуспенської Учнівської Лаври.

У третьому та четвертому розділах буду описувати події, які пережила студитська спільнота в період Другої Світової Війни 1939-1945 рр. та переходом монастиря в підпілля 1946-1989 рр. Зупинюся на постаттях єрм. Мирона та Порфирія та їхній діяльності серед гуцулів. Досліджуючи даний розділ буду опиратися на усні свідчення очевидців, спогади Архіву Інституту Історії Церкви УКУ на архівні документи Святоуспенської Унівської Лаври та архівні документи Народного суду Надвірнянського району Івано-Франківської області.

У своїй праці використовуватиму аналітичний та наративний методи наукового дослідження.

РОЗДІЛ 1

Ілля та Іванна Кокорудзи як фундатори монастиря св. Пророка Іллі

Між двома висотними вершинами Карпат: зліва Маковицею та справа – Чорногорицею розташувалося Дора – маленьке село на Гуцульщині, яке завдяки своєму розташуванню віддавна приваблювало до себе людей, які шукають миру та спокою. Тому не випадково, що саме цю Богом благословенну землю вибрали для себе панство Кокорудзів Ілля та Іванна. Ця сім’я славилася в Галичині своїм меценатством. Ілля народився 31 липня 1857 р. у м. Яворові, що на Львівщині. Освіту здобув у Академічній гімназії та Львівському університеті (1881-1884). У 1885 р. склав учительський екзамен та отримав учительську посаду в німецькій гімназії у Бродах. Після складання професорського іспиту та присвоєння звання ЦК професора працював у Станиславівській ґімназії. З 1927-1933 рр. був головою «Рідної школи» - тогочасна мережа приватної освіти, яке організувало Українське педагогічне товариство. Ілля Кокорудз був дійсним членом НТШ, членом «Руської Бесіди», товариства «Просвіта», одним із організаторів товариства «Учительська громада», працював у «Руському клубі» . Він в 1892 р. одружився з учителькою, дочкою директора народної школи в Станиславові Іванною Чачковською, яка згодом стала головою «Товариства руських женщин». Під головуванням Іванни Кокорудз Товариство провадило святкові вечори для дітей у день св. Миколая та інші імпрези. Протягом усього життя проф. Ілля Кокорудз

виявляв велику любов, симпатію до української молоді і багатьом допомагав здобувати освіту. Ще в 1914 році, коли російські війська зайняли Галичину, разом з директором української ґімназії в Перемишлі проф. Алиськевичем зорганізував у Відні ґімназійні курси для дітей утікачів, щоб вони під час війни не мали великої перерви в навчанні.

Слід зазначити, що Ілля Кокорудз був у добрих стосунках з Митрополитом Андреєм Шептицьким, який з 1924 р. став почесним членом Педагогічного товариства «Рідна школа» . Митрополит щедро допомагав приватному народному семикласовому шкільництву, яке провадило товариство “Рідна школа”. Він подарував йому чотири будинки у Львові: “Рідній школі” ім. князя Льва — на Личакові, де була також читальня “Просвіти”, а школу ім. Бориса Грінченка примістив на Святоюрській горі. Ці приватні українські школи були також великим заборолом перед денаціо¬налізацією, бо якби їх не було, то єдина міська українська школа ім. Маркіяна Шашкевича не змогла б умістити всіх українських дітей Львова, тож решта розпливлася б у польському шовіністичному морі. Саме товариство “Рідна школа” не змогло б утримувати їх, бо більшість учнів була з таких бідних родин, що не могла платити за навчання, а часто не мала навіть елементарного шкільного приладдя, а то й теплого одягу. Там здобували вони справжнє релі¬гійне та патріотичне виховання щиро відданих учителів, нерідко навіть висококваліфікованих. Тож не дивно, що шкільна дітвора Львова на щорічних Святах молоді на площі Сокола-Батька сердечно вітала свого Опікуна. Саме в цей час був директором «Рідної школи» професор Кокорудз.

Подружжя Кокорудзів було бездітним, жило дуже скромно, на себе витрачало небагато коштів,- наприклад, професор ходив завжди в дешевих черевиках. Проте вони часто анонімно, без маніфестації допомагали матеріально (грішми, одягом, черевиками) бідним учням і студентам. Зі своїх учительських зарплат купили у м. Львові кам'яницю

на вул. Листопада 40, у якій займали одну квартиру на другому поверсі. Згодом будинок подару¬вали Товариству «Рідна Школа». Придбали земельну ділянку, збудували і передали дівочій гімназії сучасно обладнаний шкільний будинок по вул. Моджеєвської 9 у Львові. В Карпатах у селі Дорі організували 3-річну фахову школу кравецтва, шевства і кушнірства для гуцулів та побудували школу і житлове приміщення для її учнів. Проф. Ілля Кокорудз помер 1933 р. у Львові, залишивши заповіт, в якому всі свої матеріальні надбання призначив українським дітям та українським установам. Виконавцею заповіту була Іванна Кокорудз, яка померла в 1944 р. у Львові і була похована поряд із чоловіком на Личаківському цвинтарі. Невдовзі після смерті Іллі стало відомо і про його заповіт стосовно створення приватної фундації Іллі й Іванни Кокорудзів . Крім того, він заповів свій будинок «Рідній школі», а два будинки із землею в Дорі - монахам студи там:

Реальність в Дорі, повіт Надвірна, вик. гіп. ч. 1330, ч. Коне. 592, зложену з двох домів з 19 умебльованими убікаціями, з господарського будинку і огороду з садом, призначую в одній половині, яка є моєю власністю, на утворитися маючу фондацію Іллі і Іванни Кокорудзів в ціли заложення там же ремісничих варстатів і доповняючої ремісничої школи. Завідателем, а враз і куратором сеї фондації установляю Монастир Студитського Уставу в Уневі; якби не прийняв сього завідательства, то установляю завідателем сьої фондації Українське Педаґоґічне Товариство «Рідна Школа.

Митрополит Андрей та Ілля Кокорудз мали одну мету: допомогти бідним дітям отримати освіту. Можливо й тому панство Кокорудзів поручили свої два будинки в Дорі монахам студитам, для виховання молоді на Гуцульщині.

РОЗДІЛ 2

ЗАСНУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ МОНАСТИРЯ В ДОРІ 1935 -1939 РОКИ

В минулі часи на Гуцульщині монаше життя було слабо розвинуте, процвітав лише Манявський скит. В Дорі на той час була парафія Чуда св. Михаїла, деревяна церква була перебудована у 1844 році., біля якої гортувалися доряня. Парохом був о. Євстахій Шмериковський . Наприкінці серпня 1935 року за благословенням митрополита Андрея Шептицького та ігумена Климентія Шептицького , а також за згодою владики Григорія Комишина, зі Святоуспенської Унівської лаври приїхало в село Дору двоє студитів, щоб заснувати тут монастир . Це були єромонах Андрій-Йоан Абрагамович та брат Созонтій Телішевський . У жовтні до них долучився ще брат Петро Чучман . Від цього часу розпочалася нова сторінка в історії студитьського чернецтва на Гуцульщині.

Перші монахи замешкали в одному з будинків, який радо віддала родина Кокорудзів. Іванна Кокорудз радо допомагала монахам, які прибули з Унева. Вона за свої кошти закупила все найнеобхідніше для побуту в новому монастирі (посуд, білизну та інші речі). Монахи працювали у своєму невеликому господарстві. На кінець 1935 року в монастирі вже проживало 7 монахів.

Основним завданням кожного монаха студита – це є молитва. Особливе місце у монашій спільноті є співане Церковне Правило, яке рівномірно розподілене впродовж цілої доби. День у монастирі складається з трьох частин: молитва, праця і відпочинок. В одній із кімнат монахи облаштували каплицю, де щодня молилися: ввечері – Вечірню і Повечіря, періодично – Опівношницю о 24 год., вранці вставали о 4 год., а о 4.30 розпочинали Утреню, а потім молилися Часи та Службу Божу . На Літургію в неділю ходили до парафіяльної церкви Чуда св. Михаїла, оскільки ще не мали монастирської церкви.

Гуцули горнулися до монахів, їм подобався тихий, спокійний монаший спів, яким керував брат Петро. Місцеві люди з цікавості приходили до монастиря подивитися, як живуть монахи, просили порад і молитов.

За благословенням отця ігумена Климентія в обителі було організовано, як і заповідав Ілля Кокорудз, ремісничу школу з кравецьким, шевським та столярним відділами. Монастир навчав безкоштовно. Монах Петро вчив молодих гуцульських хлопців кравецтва, і саме цей напрям ремісничої школи найбільше розвинувся і мав великий успіх. Брат Петро вмів передати свої знання, професійні навики молодому поколінню. Учні брали участь у богослуженні, допомагали по господарству в монастирі. Їхній наставник Петро навчав також церковного співу, читання по-старослав’янськи, навчав любити Бога і Україну, зі страхом Божим йти дорогою спасіння. Брат Михайло Ворончак, який прибув з Унева у вересні 1936р. - навчав столярства, брат Євген Дармола - шевства. Варто зазначити, що реміснича школа була переповнена учнями, оскільки місцеве населення потребувало спеціалістів. Серед випускників школи були: Михайло Спасюк, Григорій Гнип юк, Михайло Гнипюк, Михайло Якубяк та інші. У пом’янику монастиря св. Пророка Іллі записано імена 21 учня, що навчалися у брата Петра (Порфирія Чучмана), за яких монахи студити моляться поминальні служби. Серед них ще у 1938 році на Закарпатській Україні загинуло двоє хлопців, а в роки війни за волю України поклали свої голови ще 9 молодих хлопців. Ті, що живуть, щороку 14 січня сходяться до монастиря на спільну молитву.

Також, монахи ходили до школи, де викладали релігію. В монастирі приготовляли дітей до Першого Причастя.

Крім дидактичної і виховної праці студити приймали в себе тих, котрі хотіли відпочити та поєднатися з Богом у тиші Карпатських гір. Для приїжджих страви готував брат Созонт, який вчився кухарської справи в родині графів Шептицьких у Прилбичах. На літо приїжджала до монастиря Іванна, дружина Іллі Кокорудз, яка різними засобами допомагала монахам.

Дорянську обитель часто відвідували отці з Матірної Унівської Лаври, зокрема архимандрит Климентій, о. магістр Йосиф та інші.

У 1936 році брати студити свій монастир віддали під покров св. пророка Іллі та св. Івана Хрестителя. Не випадково назвали так монастир, а згодом і церкву св.пророка Іллі, а на згадку про жертводавця п. Іллю Кокорудза, адже на галицьких землях був звичай називати монастирі в честь фундаторів.

З березня 1936 року настоятелем монастиря було призначено ієромонаха Вартоломея , саме за його настоятельства навесні 1937 року розпочалося будівництво монастирської церкви. Довго вибирали майстрів, аж доки вибір не впав на талановиту людину з села Заріччя Івана Яворського. Щодо самого місця під будівництво церкви, то існує цікава історія, очевидцями якої були тодішні монахи: бр. Михайло, бр. Патрикій та бр. Діонісій. Одного вечора на місце, де мала постати церква, з неба опустилося, а потім піднялося вверх сяйво у вигляді скатертини, зав’язаної з чотирьох кутів. Монахи зрозуміли це явища як знак Божого благословення для воздвиження храму. Роботу провадили впродовж року і закінчили будівництво влітку 1938 року під керівництвом іншого майстра зі с. Жаб є – Петра Григорчука. Церкву побудовано в гуцульському стилі у вигляді хреста.

У цьому ж 1938 році до монастиря з Унева прибув старенький єрм. Матей Мартин , який опікувався молодю та навчав у школі катехизи. Особливо його згадують мешканці Дори як палкого проповідника. Кожної неділі церква була переповнена людьми, щоб послухати, як він навчав Божого Слова. Єрм. Мартин написав збірку проповідей на кожну неділю та свята. Після літургії провадив катехизи для дорослих. Кожного дня він відвідував вбогих людей, щоб підтримати їх на дусі.

Одразу після будівництва церковці було встановлено іконостас, який має овальну форму. Спроектував та виготовив такий іконостас п. Іван Свищук, який мешкав неподалік монастиря та був вчителем у Дорянській школі. Цей іконостас є різьблений з дерева, а ікони на ньому написані технікою випалювання вогнем. П. Івану допомагав робити іконостас його син Ярослав, який згодом став священиком. Робота над іконостасом тривала два роки. Зі спогадів о. Ярослава Свищука відомо, що п. Іванна Кокорудз була захоплена цим іконостасом і на знак вдячності поцілувала його батькові руку.

Особливу увагу на себе звертають намісні ікони Ісуса Христа та Пресвятої Богородиці, які п. Іван зобразив на повний зріст. Ці намісні ікони в монастирському храмі у Дорі немовби окрилюють душу людини, яка молиться.

Над намісними іконами півдугою розміщені ікони 12 найбільших церковних свят та ікона Тайної Вечері. Над ними розташовані ікони святих апостолів, а посередині – ікона Христа-Вседержителя. Над ними – ікони старозавітніх пророків. Іконостас увінчує Розп ятя, яке з обох боків оточують Пресвята Богородиці та св. Іван Богослов. Розп яття виконане сучасними майстрами. Під намісними іконами також розміщені дві випалені ікони. Між дияконськими та царськими воротами розміщені ікони св. Прор. Іллі, який є покровителем цього храму.

Пан Іван Свищук дуже багато допомагав новоприбулим монахам. Доля п. Івана склалася так, що він загинув піч час бомбардування у Німеччині в роки Другої світової війни.

Зі спогадів о. Ярослава Свищука довідуємося про те, що у свою чергу бр. Созонт допомагав матеріально його родині у важкі часи. Він щовечора приносив продукти, щоб вони могли підживитися.

На кінець 1938 року в монастирі св. Іллі проживало вісім монахів: настоятель – Вартоломей, єрм. Матей-Мартин,о.д-н. Теофон Шеваґа, о.д-н. Михайло Ці кайло, схм. Созонт Телішевський, схм. Петро Василишин, архарій Євгеній Дармола, архарій Дмитрій Матієшин. А також, після складання довічних обітів - Малої Схими з Унева повернувся до Дори схм. Порфирій (Павло) Чучман , який залишився в цій обителі до останньої хвилі свого життя.

Отець ігумен Климентій кожного року приїжджав у Дору, щоб відвідати монахів в Ільїнському монастирі. Зазвичай добирався залізницею.Всі разом молилися, а потім отець ігумен скріпляв братію духовними науками, надихав до витривалости і ще більш аскетичного життя.

 

РОЗДІЛ 3

МОНАСТИР В ЧАСИ ЛИХОЛІТТЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ 1939-1945 РОКИ

Настав вересень 1939 року, коли до Гуцульщини наближалися «червоні визволителі». Це час про який пророкував Митрополит Андрей про переслідування Церкви. Вороже ставлення Радянської влади до Української Греко-католицької Церкви та її монастирів не оминуло й монастиря святого пророка Іллі в Дорі. Але до 1941 р., попри те, що влада вчинила певні конфіскації майна та наклала різні заборони, офіційно монастир функціонував.

У 1939 році захворів старенький єрм. Матей. Подальше його перебування в Дорі було не можливе, тому його перевезли до Унева.

Настоятель Вартолемей емігрував на Захід. Архимандрит Климентій у 1939 р. призначив нового настоятеля - ієромонаха Тита Процюка, який перебував до цього часу в Лужках .

У 1941-1943 рр., настоятелем монастиря був єрм. Марко (Михайло Стек) в якого мотивом його життя були слова з молитви: «Боже навчи мене просто й мудро ставитися до всіх людей, нікого не ображати, ані засмучувати» . Від цього кредо о. Марко не відступав до останніх днів свого працьовитого, присвяченого ближнім життя. У 1944 р. єрм. Марко виїхав на Захід, спершу до Німеччини, а згодом до Канади, де і помер.

Перед початком війни залишив монастир, брат Андрій Дармола, який одружився на одній із дівчат Дори. Через декілька років він загинув на фронті.

У 1941 р. заради Божого милосердя монастир прийняв двох радянських солдатів, які опинилися в німецькому тилу. Довгий час монахи переховували їх в стайні на горищі. Брат Порфирій, наражаючи на небезпеку своє життя, щоденно носив їм їжу (за таке німці розстрілювали), молився за них. Після війни повернулася радянська влада, і хоч воно, знала про це, переслідування монахів були однаково не менш жорстокими .

В 1943 році під час війни Гуцульщину спіткав голод. Станіславський єпископ Григорій Хомишин звернувся до священиків з Поділля, щоб вони допомогли продуктами монахам студитам в Дорі, які разом із сестрами Служебницями опікувалися найубогішим. Також, для тих людей, яких голод зморив, то монахи варили п ядесятилітрову посудину їжі. Виснажені голодом люди приходили навіть з навколишніх сіл.

В 1943 р. попри те, що в монастирі були єромонахи, настоятелем було призначено єродиякона Мирона Деренюка . Його настоятельство протривало тридцять три роки, охопивши часи найтяжчих переслідувань УГКЦ.

У 1944 р., коли німецькі та угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по угорських солдатах і втік. Оскільки постріл був з боку монастирського будинку, монахів заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору. Коли в когось з них від утоми опускалися руки, то його били прикладами. Три дні монахів тримали під арештом у Яремчі, замкнувши в якомусь льосі, знущаючись, не даючи їсти. Спочатку про монахів подумали, що вони - євреї, і ось-ось їх мали розстріляти. Перед допитами і очікуванням вироків настоятель єродиякон Мирон і брат Порфирій підтримували дух людей і заохочували разом молитися за звільнення. І ось, коли справу вивчив вищий офіцер, він негайно звільнив монахів, бо, як виявилося, також був віруючим .

Лінія фронту наблизилася і вже проходила через Дору. В одному великому льосі за рікою Прут зібралося багато людей з села, щоб перебути лихий час. Були тут і настоятель о. Мирон, і брат Порфирій. Більше двох тижнів люди мусили перебувати в льосі, бо кулі падали так густо, що неможливо було й вийти. Всі дуже зголодніли. Брат Порфирій, отримавши благословення настоятеля, разом із ще одним чоловіком пішли до монастиря, щоб принести голодним їжу. Багато разів дорогою їм доводилося падати і вставати, повзти, але, з Божою допомогою, їжу голодним людям було доставлено .

Протягом війни в монастирі були о. Платон Будзінський, який був парохом в с. Делятин у 1944 році та єрм. Гедеон Сироїд . В 1943 -1945 року в Дорянському монастирі служив й о. Мартин Мартинюк, який загинув мученицькою смертю у 1945 р., коли КДБ розстріляли його у власній хаті.

РОЗДІЛ 4

НАСИЛЬНЕ ЗАКРИТТЯ МОНАСТИРЯ. СТУДИТИ В КАТАКОМБНІЙ ЦЕРКВІ 1946 – 1989 РОКИ

Закінчилася військові бої, але не закінчилася боротьба нового уряду із Христовою Церквою. В квітні 1945 р. заарештовано єпископів УГКЦ. Радянська влада, застосовуючи методи жорстокого тиску, вимагає від духовенства зректися своєї віри і Церкви та перейти на служіння до Російської Православної Церкви. Це був початок одного з найлютіших переслідувань Церкви. Ще у тридцятих роках Митрополит Андрей Шептицький передбачував майбутню навалу більшовизму на західній Україні. Він наголошував монахам, що наближаються важкі переслідування Церкви, та заохочував, щоб вони до того готувалися. Робив це при кожній нагоді і зустрічі. Порушував це питання також у своїх листах-посланнях. Тому не дивно, що студити витримали вогонь проби-переслідування УГКЦ.

У цей важкий час архимандрит Святоуспенської Унівської лаври отець Климентій Шептицький доручає схимонахові Порфирію поїхати до владики Теодора Ромжі в м. Ужгород з проханням висвятити на священика єродиякона Мирона Деренюка. Владика Ромжа тепло, по-батьківськи прийняв монаха-студита в будинку єпархіального управління. У відповідь на прохання отця архимандрита владика радо погодився висвятити диякона Мирона і всіх, кого до нього скерують. Відчуваючи, що і його арешт не забариться і що недовго, мабуть, залишилося йому жити, він попросив не відкладати цю справу. Після Воскресіння Христового 1946 року владика Теодор Ромжа висвятив єродиякона Мирона на священика. Нововисвячений єромонах Мирон відвідав Унівську Лавру і отця архимандрита. Тут його заарештували, довго допитували, але через декілька тижнів випустили. Отець настоятель Мирон вернувся в Дору, де з нетерпінням чекала свого настоятеля братія Ільїнського монастиря.

Недовго єромонах Мирон відправляв богослуження в монастирі, бо представники влади запропонували монахам студитам зректися своєї віри і залишити монастир або перейти на служіння до Російської Православної Церкви . Монахи категорично відкинули ці пропозиції. У 1947 році влада наказала їм залишити монастир і заборонила проживати в Дорі . Не зважаючи на заборони, схимонах Порфирій Чучман залишився в обителі. Його попередили, що за три дні він повинен звільнити монастир і переїхати в іншу область. За ці три дні брат Порфирій роздав людям багато монастирського майна. Увечері третього дня приготував вечерю, але повечеряти вже не довелося, бо вдерлися міліціонери, перекинули тарілку з молочною зупою і, погрожуючи зброєю, змусили покинути монастир і Дору. Брат Порфирій спочатку не знав, куди йти. Роздумавши, вирішив іти в сторону Надвірної до с. Лоїва. Тут мешкав монах студит Дмитро Гриняджук, який вернувся до рідного села після того, як держава ліквідувала Святоуспенську Унівську лавру в 1950 році .

Проживши декілька днів, в с. Лоїві Господь послав бр. Порфирію добродія, який порадив повернутися до Яремча та заснувати кравецьку майстерню. І коли схимонах Порфирій запропонував місцевій владі м. Яремча відкрити кравецьку артіль, то вона дала свій дозвіл, бо спеціаліста такої високої кваліфікації, як дорівський монах, у той час важко було знайти. Таким досить відважним і ризикованим способом бр. Порфирій закріпився. Але повстала інша проблема: потрібно було знайти приміщення для артілі і для помешкання.

В цю важку хвилину родина Івана Клим’юка з Яремча виявила неабияку відвагу і прийняла монахів до себе на квартиру. З червня 1947 року монастир починає нове життя – життя в підпілі.

Брат Порфирій одразу заснував тут кравецьку майстерню. Разом з схм. Порфирієм у родині Клим’юків мешкав настоятель Мирон. Також на цій хаті були приписані о. Платон Будзінський та о. Паладій Копоть, пізніше у 1952 році з Сибіру приїхав о .Шульга Кипріян, який був на заслані. «Під час того, яка монахи в нас жили, то до нас приїжджали різні отці студити, але надовго не затримувалися, щоб не зауважила їх міліція» - згадує п. Євдокія Клим’юк. о . Платон та о. Паладій, хача були приписані в хаті Клим’юкіа, але мешкали через дорогу в родині Остап’юка Михайла, оскільки в одній хаті для них не вистачало місця. А у 1953 році жив також схм. Бернард Запатинський.

В організації монашого життя в особливих умовах того часу основну роль відігравав брат Порфирій. Будучи керівником артілі, саме він полагоджував з місцевою владою усі артільні справи .

Радянська влада з приміщень монастиря в Дорі зробила школу, а над церквою мала намір вчинити акт вандалізму. Два рази вона привозила робітників із Заріччя і наказувала розібрати церкву. Але не піднялася рука гуцула на діло рук Божих. Як тільки робітників привозили біля церкви, то вони зразу втікали і безбожна влада нічого не могла вчинити. Схм. Порфирій зі сльозам на очах схвильовано, але впевнено сказав у той час пророчі слова «Могутні пророки Божі св. Ілля та Іван Хреститель не дозволять, щоб сплюндрували варварські руки». Кілька років у святині не відправлялися богослужіння. Тоді радянська влада вирішила зробити із церкви спершу склад, а згодом - музей атеїзму. Цю постанову було реалізовано дуже скоро. Хитрість атеїстів полягала в тому, щоб заразити атеїстичними ідеями школярів, яких змушували готувати реферати. Музей проіснував з 1963 по 1990 рік. Схимонах Порфирій їздив до Івано-Франківської обласної ради, щоб виклопотати дозвіл монахам відправляти у монастирській церкві. В області відповіли, що дозволять відправляти богослуження в монастирській церкві та ще й допомагатимуть, але тільки за умови, що монахи перейдуть до Православної Церкви Московського Патріархату. Зрозуміло, що монахи студити на це не погодилися .

Не зважаючи на попередження і погрози представників влади, монахи молилися ціле церковне правило, а саме: Утреню, Часи, Вечірню, Повечеріє, Північну. Ці молитви відправляли в домі, де жив отець настоятель Мирон. Службу Божу після Утрені та Часів відправляли: у будинку Клим’юків єромонах Мирон, а в будинку Остап’юків – єромонахи Платон і Паладій. Після ранішніх богослужень отець Мирон варив їсти, брат Порфирій обходив худобу – корову і свиней, єромонах Паладій виганяв корову на пасовисько, а в домі, де була майстерня, починалася основна робота.

Брат Порфирій мав в артілі п’ятьох учнів, які навчалися протягом двох років. Перед початком праці всі молилися, просили Бога помочі й благословення. Брат учив молитися церковне правило старослов’янською мовою, церковного співу, крою і шиття, куховарства, садівництва, городництва. Під час роботи всі дотримувалися мовчанки, можна було молитися в умі. Схимонах Порфирій був прикладом у цьому – чоток з рук не випускав. На видному місці було написано: “Не марнуй часу...” .

Кожної неділі та свят на богослужіння до монахів приходило дуже багато людей. Деякі навіть стояли на дворі, бо не вміщалися в кімнаті.

“Нас багато дітей приходило до Клим’юків, де жили монахи, переважно на Вечірню. Я приходила туди ще вчитися шити. Сама ще нічого не шила, але

могла щось попороти, почистити швейну машинку. Схимонах Порфиній учив нас, дітей, церковного співу. Ми вміли співати Службу Божу, Вечірню, Акафісти. Зі всіх дівчат лише троє читали по-старослов’янськи: це Євдокія Клим’юк, Іванна Остап’юк і я. Щовечора після вечірнього богослуження брат Порфирій читав Життя святих. Отець Мирон і брат Порфирій помагали багатьом людям, а мені і моїй родині особливо. Пошили мені куртку, давали гроші, продукти. Люди дуже шанували монахів. Ми йшли до монахів зі страхом, бо влада забороняла отцям приймати людей” – згадує Василина Дубенчук.

Неодноразово відвідував братію ігумен підпільного монастиря монахів Студійського Уставу єромонах Никанор Дейнега, оскільки ігумена Климентія Шептицького було ув’язнено та вивезено до Сибіру ще у червні 1947 року . Духовну науку, виголошену ігуменом Никанором під час Святої Літургії на свято Стрітення Господнього 1955 року до сьогодні пам’ятають ті яремчанці, які його тоді слухали.

До схимонаха Порфирія, як до доброго спеціаліста, приходили замовляти пошиття одягу і представники влади, проте їм не подобалося, що довкола монахів гуртується стільки людей. Одного разу брата Порфирія викликали до НКВС і, погрожуючи, примушували працювати для них, вимагали періодично повідомляти про підпільне греко-католицьке духовенство і монашество. Схимонах рішуче відповів: “Тільки свиня, коли голодна, поїдає своїх поросят. Я цього ніколи не буду робити!” Вороги зрозуміли, що з цим монахом нічого не вдіють і не схилять на свій бік, і суворо наказали йому нікому не говорити про їхні пропозиції. На це брат відповів: “Я монах і повинен про все розповідати настоятелеві. Зараз одинадцята година вечора, мене ще нема вдома, я повинен буду пояснити, де був”. Так, з погрозами, наказуючи нікому нічого не говорити, брата Порфирія відпустили додому. Тут він розповів настоятелеві та одному з учнів про цей виклик в НКВС, похитав головою і сказав: “Все треба нам перебути”. З цього часу переслідування монахів посилилися.

Єрм. Платон в цей час підпільно відправляв богослужіння в с. Ямна. Зі спогадів Василини Федорчук: «Аби як небезпечно не було, він все залишав, і йшов до людей. Отець готував дітей до Першого Причастя, кожного разу наголошував на частій сповіді. В нашої тети зберігалися в студолі Святі Тайни, де отець брав та носив до хворих. Він старався, щоб кожний прийняв св. Тайни. Пригадую, як на свято Спаса посвячував овочі. Давав шлюби. Хрестив дітей. В 1947-1949 р. правив в Ямні в церкві. Жив, де попало. Коли більшовики прийшли арештувати до церкви отця Платона, а мій чоловік на той час був паламарем, то він їх заговорив, а за той час отець втік. Отець жив в різних людей, щоб не зауважили його міліція. Бувало, що спав у стодолі на сіні».

Якось отця Мирона, брата Порфирія та його племінника Володимира з Унева, який жив разом з монахами в Клим’юка, забрали до КДБ в Яремчі. Перед цим непрошені гості зробили обшук у приміщенні, де жили монахи. Тримали всіх до полудня, випитували, хто приходить, які зв’язки мають монахи з членами підпільної Церкви і т.п. Особливо погрожували карами за те, що навчали дітей релігії, сповідали їх .

Для продовження монашого життя в Яремчі обставини складалися дедалі несприятливіше. Єромонахи Паладій і Платон переїхали до Львова, в Яремчі залишилися настоятель Мирон і брат Порфирій . Яремчанські урядовці вимагали, щоби і єромонах Мирон виїхав з Яремча. Схимонах Порфирій, захищаючи свого настоятеля, сказав: “Ми вже немолоді й хочемо один одного похоронити” . Порадившись із настоятелем, брат розпочав старання про виділення земельної ділянки під житлову забудову біля монастиря в Дорі. У цей час головою сільської ради в Дорі був колишній учень брата Порфирія Юрій Івасюк. Прийшов до голови його колишній учитель і просить зі сльозами: “Якщо ти мені не поможеш у цій справі, то ніхто не поможе, бо як ти підеш з влади, то все тоді пропало”. Невдовзі сільська рада в Дорі прийняла рішення про виділення громадянам Миронові Деренюку і Петрові Чучману земельної ділянки під житлову забудову. Це рішення треба було затвердити в районній раді м. Яремче. Коли голова районної ради пішов у відпустку, ці документи подали на підпис його заступникові. Той підписав, не вникаючи особливо, кому виділяється ця земельна ділянка, задовольнившись загальною заспокійливою відповіддю .

Юрій Івасюк попередив монахів, щоби вони мали документи на кожен матеріал забудови, бо відчував, що цьому будівництву намагатимуться перешкодити .

На тому місці, де мали будувати будинок, стояла вода. Коли хтось тут косив, то мусив ходити по дошці, щоб не втопитися в болоті. Дехто сміявся, що монахи будують хату на озері. Але, з Божою допомогою, зробили дренаж, і вода зійшла. Фундаментом монастирського будинку стали молитва і сльози. Отець Мирон і брат Порфирій дуже хотіли побудувати собі хату біля монастиря, щоб таким чином зберегти на майбутнє монастир і церкву . Ось приїхала перша комісія перевіряти будівництво, яке провадили монахи. Це були представники прокуратури, КДБ і районного керівництва, а також земельного відділу. Всі документи на будівництво були в порядку, так що не було до чого придертися. Перевіряючі лютували, бо не могли знайти зачіпки, щоб заборонити будівництво чи покарати. “Викликає мене голова району і сварить за те, що я дозволив монахам будуватися. Начальник КДБ погрожував, що посадить у тюрму за те, що я сприяв цій будові. Я просив захисту в голови району. Він мені сказав: “Не бійся, все буде добре”. В той час я багато молився, не спав ночами. Незабаром начальника КДБ зняли з посади, а його наступник вже не погрожував мені тюрмою”- пригадує Юрій Івасюк.

Після цього була ще не одна перевірка з метою перешкодити будівництву. Зі свідчень Василя Марусина: «Для монахів у Дорі я покривав хату. Бачу, зупинилася легкова машина і з неї вийшло декілька людей в цивільному. Я відразу зрозумів, що то за гості. Тут мене з криком починають питати, що я тут роблю, яке право маю тут працювати. Я виймаю військовий квиток, показую, що воював на фронті, і кажу, що їх не боюся. Від мене відійшли, а в монахів забрали розп’яття і книжки і занесли до машини. Вернулися, помили біля криниці руки і поїхали» .

Монастир допомагали будувати усі мешканці Дори. Кожний чим міг, тим допомагав: хто фінансово, хто фізичною силою. Зі спогадів Івана Федорчука: « Ми з о. Порфирієм копали великий рів, для того, щоб воду вивести із території на якій мали будувати нову хату, оскільки місцевість була дуже волога і болотиста».

Весною 1958 року монахи студити зажили в новозбудованому будинку поряд з колишніми будівлями монастиря святого пророка Іллі. Це виглядало так, немовби монастир студитів відродився у новій формі, в новій радянській дійсності. Люди знали про святість життя старця Мирона і брата Порфирія. До обителі почали стікатися люди з цілої Гуцульщині та інших сторін – на Святу Літургію, до сповіді, на оздоровчі молитви, за духовною порадою. Розташування будинку було дуже зручне, бо поряд проходила шосейна дорога і залізнична колія. Брат Порфирій мав дуже гарний голос і співав за дяка на богослуженнях та на домашніх молитвах в гуцульських оселях, до яких часто запрошували монахів .

Брат Порфирій був добрим господарем. З боку дороги він насадив живопліт, щоб не було видно, хто заходить до монахів, почав культивувати саджанці. З легкої руки і благословення монаха-садівника з цих саджанців виріс сад біля монастирського будинку та багато садів біля домівок дорян, яремчан. Треба було докласти великої праці, щоб очистити ґрунт від каміння, підготувати його до садіння городовини і засівання трави для сіножаті. Деякий час монахи тримали кіз. Молитва і праця - основні риси студійського монашества. Коли надходив час молитви, роботу зупиняли .

У 1963 р. схимонах Порфирій, маючи 57 років, розпочав навчання в п’ятому класі Яремчанської вечірньої школи. В покорі, не звертаючи увагу на насмішки й осудження, брат надолужував шкільну програму з мови, літератури, арифметики. Допомагав йому в навчанні сусідський хлопець Юрій Платко, який у цей час був уже в дев’ятому класі. Зі спогадів Юрія Платка:

«Брат Порфирій прийшов до мене додому і попросив, щоб я допомагав йому в навчанні, давав уроки. Він показав мені кімнату, в якій мали би проходити наші уроки. Я допомагав добродію (братові Порфирію) з арифметики, української та російської мов. За урок мені платили один карбованець. Я також диктував диктанти і виправляв помилки. Одного разу добродій дає мені великий кий, якого сам зробив, і каже, щоб я його бив, коли він робитиме помилки. Казав бити грубшим кінцем цієї “указки” і показував, як би це мало бути. Я виставляв оцінки, а за помилки він сам себе бив. Бо я не міг підняти руки на монаха. Так ми вчилися до Нового року та ще цілий місяць січень, а потім я виїхав на два роки на Донбасс» .

Брат Порфирій провчився у вечірній школі цілий навчальний рік. Одного разу брат різав дрова, а допомагав йому підпільний греко-католицький священик із Закарпаття Іван Маргітич (згодом він став єпископом помічником ординарія Мукачівської єпархії). Отець Іван ближче познайомився зі схимонахом Порфирієм і відзначив його працьовитість, енергійність, второпність. Приїхавши до Львова, отець Іван знайшов архимандрита підпільного студитського монастиря отця Никанора і порушив питання про свячення брата Порфирія . Отець архимандрит Никанор Дейнега і отець ігумен Юрій Макар час від часу відвідували своїх співбратів у Дорі, бачили подвижницьке життя схимонаха Порфирія, його вірність Христовій Церкві і раділи за нього. У цей час настоятелеві єромонаху Мирону було вже понад вісімдесят років, і йому на допомогу в управлінні Дорівською обителлю потрібен був єромонах. З розповідей єрм. Порфирія знаємо, що отець архимандрит сказав йому, що було б добре, коли б він почав навчання і підготовку до уділення йому Святої Тайни Священства. Брат спочатку відмовився, бо вважав себе негідним такого служіння, але через деякий час, роздумавши, дав згоду. Схимонах Порфирій регулярно відвідував своїх настоятелів, співбратів і сестер підпільних монастирів у Львові та в інших містах Галичини. Він ділився з ними продуктами, що їх щедро приносили монахам побожні гуцули, привозив інтенції (намірення), в яких люди просили про молитву. Ці поїздки почастішали, коли брат Порфирій почав вивчати богослов’я .

У липні 1966 р. у Львові на підпільній квартирі сестер студиток відбулися свячення схимонаха Порфирія Чучмана. Дияконські та священичі свячення відбулися в один день. Уділював Святу Тайну Священства владика Іван Слезюк . На свяченнях були присутні лише отець ігумен Юрій Макар і сестра студитка Марія Ляхер. Вадика попросив сестру, щоби про цю подію поки що ніхто не знав. У сусідній кімнаті сиділи інші сестри студитки, але вони ні про що не здогадувалися. Під час Архиєрейської Божественної Літургії та уділення свячень сльози рясно лилися з очей брата Порфирія. Владика привітав нововисвяченого єромонаха, побажав йому кріпости і мужности й одразу пішов. Єромонах Порфирій був щасливий, дякував отцеві ігуменові за старання про його висвячення .

Відтоді, з Божого благословення, у підпільному монастирі святого пророка Іллі в Дорі почали священнодіяти два єромонахи, скріплюючи своїми молитвами Божий народ. Старенький настоятель отець Мирон більше часу перебуває вдома, люди тайкома приходять до нього на богослужіння, на оздоровчі молитви, на молитви екзорцизму. “Постать отця був виразно аскетична: високого зросту, худощавий монах у довгому, до землі підряснику, якого він ніколи не знімав, з сивою бородою і лагідним усміхненим обличчям. Люди відчували батьківську любов і щиру турботу отця про їхнє життя, проймалися вірою в щасливе майбутнє. Велике довір’я мали люди до цього єромонаха” . Молитва отця Мирона була безперервна: він молився ціле церковне правило, молився за людей, а решту часу на його устах і в серці була молитва “Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного”. До читання екзорцизму він готувався молитвою і постом. Отець дотримувався строгого посту від початку монашого життя . Святість життя отця Мирона благотворно впливала на всіх людей. Найбільше користав із цього його учень Порфирій. Тридцять років отець Мирон був для єромонаха Порфирія духовним батьком, настоятелем і старцем. Старець Мирон готував свою духовну дитину Порфирія на майбутнє ісповідництво віри, на гідну собі заміну.

Нововисвячений єромонах Порфирій з великою ревністю розпочав своє священиче служіння Богові і людям. Він відважно ходить по селах, де в домівках побожних гуцулів відправляє Служби Божі, уділяє вірним Святі Тайни, скріпляє у вірі Христовій.

“Я ходив не раз з отцем Порфирієм в гірські села Поляниця і Яблониця, бо там були замовлені богослуження в домах, а також сповідь, вінчання, хрещення. Я віз у сумці церковні речі для отця, а він їхав з порожніми руками, бо його в будь-яку хвилину могли обшукати. Переважно ми їздили на неділю. Коли через Дору проходив фронт, монахів виселили в село Яблоницю, тож отець знав людей у цьому селі. Ми приїжджали звечора, ночували, а в неділю удосвіта сходилися люди, сповідалися, відпрвавлялися богослуження. В с. Яблониця хати розташовані дуже далеко одна від одної, сусіди не бачать, хто зайшов до сусіда чи хто вийшов. Духовна опіка тут була дуже потрібна” – зі спогадів Івана Федорчука. .

У часи заборони УГКЦ біля підпільного монастиря монахів студитів у Дорі гуртувалися монахині різних згромаджень: сестри студитки, сестри василіянки, сестри служебниці Непорочної Діви Марії та інші. Монахині розділяли з отцями студитами скорботи і терпіння від переслідувань, а також радості Господньої опіки. «Я знала, що в Дорі є монахи студити, тому приїхала туди, щоб мати духовну підтримку» - згадує

с. Марія Мартинюк. Вони допомагали в організації богослужень у домах вірних, прикрашали богослуження своїм тихим лагідним співом, катехизували дітей і дорослих, готували дітей до Першої святої сповіді і Першого Святого Причастя. Серед них були сестри василіянки Йосафата, Єлисавета, Мар’яна, студитки Єремія, Константина, Євтимія, Марія та багато інших.

Зі спогадів с. Сюзанни Бойчук: «У нашій хаті сестра Йосафата ЧСВВ готувала дітей до Першої святої сповіді і Першого Святого Причастя. Вона довго приготовляла дітей до сповіді. Діти приходили до нас, бо в мене було своїх троє, і не так впадало в око, що сюди приходять інші діти. Коли приїхав отець Порфирій, діти крадькома прийшли на Службу Божу, приступили до святої сповіді і прийняли Святе Причастя. Діти були святково вбрані у вишиті сорочки, дівчатка сплели собі на голови віночки. Всіх дітей разом було чотирнадцять. Богослуження закінчилися близько обіду, бо багато людей хотіли приступити до Святої Сповіді».

З доносів Радянська влада дізналася, що брат Порфирій почав відправляти богослуження як священик, – нагляд за помешканням монахів посилився. 15 лютого 1968 р. на свято Стрітення Господнього група міліціонерів з представниками місцевої влади прийшла до обителі монахів студитів у Дорі. Єромонах Мирон відправляв Службу Божу, а єромонах Порфирій сповідав людей. На богослуженні було близько ста осіб. Після ретельного обшуку було вилучено релігійну літературу, свічки, які люди принесли для посвячення, а також фотографію, на якій єромонах Порфирій, у підряснику і епітрахилі, був сфотографований з дітьми. Після розслідування справу передали до суду м. Яремча, звинувачуючи отця Порфирія (Петра Чучмана) в порушенні закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви .

Народний суд м. Яремче, який відбувся в серпні 1968 року, присудив єромонаху Порфирію півтора роки умовного ув’язнення. Для ворогів УГКЦ вирок здався занадто легким і справу було передано на пересуд до м. Надвірна .

На цьому суді отця Порфирія було звинувачено в тому, що з 1966 р. він систематично організовував богослуження у своєму будинку та в будинках окремих уніатів. Виголошуючи проповіді, він, мовляв, збуджував релігійне марновірство в населення. “На зборища приходили не тільки жителі м. Яремче, але й навколишніх сіл Івано-Франківської, Чернівецької і Тернопільської областей” . Суд визнав винним отця також у тому, що він уділяв вірним Святі Тайни хрещення і вінчання, посвячував будинки, організовував і проводив у домі, де проживав, богослуження з великою кількістю людей. Але найбільше владу непокоїла участь у богослуженнях дітей, те, що вони навчаються релігії, сповідаються і причащаються. Важливим доказом вини отця була, на думку суду, його фотографія з дітьми після Першої святої сповіді і Першого святого причастя , конфіскована під час обшуку. На цій фотографії діти були в українських національних костюмах і кожен тримав у руках образок Пресвятої Богородиці. Ця фотографія збереглася до сьогоднішнього дня і є виразним свідченням діяльности підпільної Церкви, що розливала проміння Божого світла в Радянській духовній пітьмі.

На суді в Надвірній свідки не звинувачували отця, а навпаки, намагалися довести суддям його невинність. Говорили, що він справедливий, добрий, допомагає бідним

людям, вчить шити, вирощує сад і роздає людям саджанці. Люди просили звільнити отця, а влада хотіла його покарати . Під час судового засідання прокурор (В. Цигоник) дуже погано висловився про митрополита Андрея Шептицького. Єромонах Порфирій з гідністю, мужньо відповів на це: “Ви чули або читали про митрополита, а я його бачив і знав особисто, я з ним розмовляв. Він був великою і доброю людиною. Україна ще довго буде чекати на такого апостола, як Шептицький” .

Володимир Чучман, племінник, розмовляв з суддею, просив помилувати отця Порфирія. Суддя відповів, що справи за статтею кримінального кодексу, за якою звинувачують підсудного, тримають на контролі не тільки в області, але й у Києві, і тут нічим не можна зарадити . Народний суд Надвірнянського району 22.10.1968 постановив: “Чучмана Петра Тимовича визнати винним за ст. 138 ч. 2 КК УРСР та покарати двома роками позбавлення волі в колонії загального режиму. Міру запобіжного заходу до набуття вироку законної сили замінити з підписки про невиїзд на взяття під варту із залу суду” .

Присутні в залі суду жінки дуже засмутилися, коли отця вивели із залу суду під вартою. Вони купили в крамниці продуктів і домоглися побачення з отцем. Скориставшись цією зустріччю, єромонах Порфирій передав старенькому настоятелеві отцеві Миронові свою вервицю, ручний годинник, шнурівки від черевиків. Жінки запитали: “Що передати на словах отцю настоятелю?” Осуджений монах відповів жартом: “Скажіть, що мене взяли на курорт”. А коли ці жінки прийшли з речами отця Порфирія до отця Мирона, старенький священик розповів їм, що і його після священичих свячень забрали були до тюрми .

Тюремне ув’язнення отець Порфирій відбував у м. Кременчуці Полтавської області. Отець зовсім мало розповідав про своє перебування в Кременчуцькій тюрмі, бо не дбав про земну славу, втікав від людської похвали. Згадав був якось, що “в тюрмі було жахливо, спати доводилося навіть на бетоні”. А часом, коли вважав за потрібне, розповідав більше: про те, як його тричі замикали в камері, в якій стіни були покриті інеєм. Щоб вижити, отець у цій морозилці так молився, що аж обливався потом. Чим палкіше молився, тим рясніше лився з нього піт. Коли відкрили камеру, дивувалися, що отець живий . Такими тортурами вороги хотіли змусити священика-монаха прийняти умови безбожної влади, зректися Бога, своєї Церкви, але єромонах Порфирій мужньо переніс ці випробування . Відомий польський фотограф Анджей Полєц, який добре знав єромонаха Порфирія і не раз його відвідував, також згадує цей факт, який він почув з уст отця: «Отця Чучмана кинули до льоху. А там щурі, які розмірами і агресивністю не поступалися псам, “пошкодували” побожного чоловіка і навіть зігрівали його своїм теплом, як колись леви – святого Даниїла в ямі. Отець Порфирій при згадці про цю подію тільки сміється» .

Молитва священика монаха, його взірцева християнська поведінка, змінила ставлення до нього багатьох у тюрмі, включно з адміністрацією тюрми. Люди на Гуцульщині писали до вищих партійних і радянських установ у Києві листи-прохання про звільнення отця Порфирія Чучмана з тюрми . Молився старенький настоятель

о. Мирон, молилася студійська монаша родина, молилися люди за звільнення з в’язниці єромонаха Порфирія, і Господь вислухав їх молитву. 17 листопада 1969 року громадянина Петра Томовича Чучмана (єромонаха Порфирія) було умовно достроково звільнено з тюрми. Але решту терміну – рік умовного покарання, до жовтня 1970 року отець мав відбувати удома, в Дорі, під наглядом . Зі сльозами радості зустрів свого співбрата отець Мирон, всі раділи поверненню отця Порфирія і хвалили Господа.

Ще в тюрмі отець вирішив, що після звільнення поїде в Надвірну до прокурора, який його звинувачував, і розповість йому правду про митрополита Андрея Шептицького, аби той змінив свою думку про Митрополита. Отець Порфирій приїхав до Надвірної, але прокурор уникав зустрічі, не хотів розмовляти на цю тему. Отець Порфирій дуже дивувався тому, що цей чоловік не хоче знати правди.

Монаше життя в підпільному монастирі знову відновилося. Отець Порфирій активно проводить душпастирську діяльність, незважаючи на те, що ще не закінчився термін його покарання. Представники влади знову попереджують отця про відповідальність за порушення закону про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви, констатують, що він замість того, щоб “стати на шлях виправлення”, знову порушує цей закон. У серпні 1970 року єромонах прибув у село Чорні Ослави, щоб посвятити хату і прочитати оздоровчі молитви над дитиною, яка хворіла на епілепсію. Голова сільської ради відібрав у отця дві книжки і не дав можливости провести

богослуження в тому домі . Ця подія стала основним доказом вини отця, яку визнав суд в м. Яремче 1 серпня 1973 року. Спочатку влада хотіла, щоб отець написав заяву про те, що він не буде проводити богослужень в приватних домах. На це єромонах Порфирій відповів, що “ніколи б не написав такої заяви. Мені цього не треба. Я був у тюрмі і вже її не боюся” .

На суді наводили факти, що два рази у Дорі читав молитви над хворою дитиною і отець Мирон Деренюк – в грудні 1972 року і в березні 1973 року, але 88-річного старця не засудили . Отець Мирон сказав на суді, що він уже приготував собі труну і йому однаково . Отцю Порфирію обіцяли “простити вину”, якщо він перейде до Православної Церкви Московського Патріархату. Тоді б йому дали парафію, церкву і він зміг би відправляти там богослуження. Єромонах Порфирій цю пропозицію не прийняв. На суді люди знову заступалися за монахів, декого навіть виводили за це з залу суду . Так званий “народний суд” м. Яремча присудив отцеві Порфирію покарання у вигляді позбавлення волі терміном на півтора року у виправно-трудовій колонії загального режиму. “При виборі міри покарання судом враховується рівень суспільної небезпеки здійсненого злочину, особу підсудного із врахуванням його непрацездатності. З врахуванням його похилого віку необхідно вибрати загальний вид колонії” . На суді єромонах Порфирій своєї вини не визнав . Розуміючи безпідставність такого вироку, отця після суду відпустили і на деякий час залишили вдома. Міліція не забирала його до в’язниці. Отець Порфирій не хотів бути в такому невизначеному стані. Він поїхав до Івано-Франківська і заявив: “Або даруйте, або забирайте”. Наступного дня приїхала міліцейська машина і забрала отця до тюрми .

Це покарання радянської влади отець відбував у в’язниці с. Райківці біля Хмельницького. Адміністрація тюрми намагалася переконати отця Порфирія, щоб він “покаявся” і зрікся Української Греко-Католицької Церкви. За це обіцяли його звільнити. Пропонували також стати донощиком. Від таких підступних пропозицій єромонах категорично відмовлявся. Зректися своєї віри намовляли також співв’язні - можливо, за намовою адміністрації тюрми .

Спочатку в’язні погано ставилися до отця, але коли побачили, що це праведний чоловік, почали шанувати . З розповідей отця Порфирія довідуємося, що в тюрмі він і сповідав людей, і, бувало, хрестив, а також духовно наставляв спів’язнів. Отець Порфирій розповідав племінникові, який відвідував його в Райківцях, що влада забороняє йому молитися, але він, однак, ставить у куточку камери маленьку ікону і молиться вранці та ввечері. Володимир Чучман звернувся до начальника в’язниці з проханням, щоб отцеві-єромонахові дозволили молитися в камері. Начальник запевнив, що не буде у цьому перешкоджати . З в’язниці отець Порфирій привіз чотки, які сам сплів і на яких палко молився в неволі. В Райківцях отця тримали, доки не вийшов увесь присуджений йому термін покарання (півтора роки). Додому отець повернувся на початку 1975 року.

Настоятель отець Мирон, духовний батько єромонаха Порфирія, дуже підупавав силами у свої 90 років і хотів, щоби ще за його життя повернувся з в’язниці його учень. Він дожив до цього моменту і був вдячний за це Господеві. Коли отець Порфирій повернувся з ув’язнення, монаше життя в Дорівській обителі ожило з новою силою. І цей, другий, термін ув’язнення не відібрав у нього відваги й рішучості воїна страждущої Христової Церкви.

6 січня 1976 року в Дорі безперервно ішов дощ . Вранці отці відправили Службу Божу. Отець настоятель Мирон почувся знесиленим. Він поблагословив Святу Вечерю і ліг у ліжко. Потім попросив свяченої води і кропила. Встав, покропив кімнату, свої чоботи, немовби готуючись у дорогу . Тоді ліг, і його душа відійшла у вічне життя до Отця Небесного, якому він свято служив у своєму земному житті. Вістка про смерть отця Мирона швидко облетіла весь край. Попрощатися зі своїм духовним пастирем ішли люди з близька і з далека, не відчуваючи страху перед владними заборонами. Влада не перешкоджала в проведенні похорону, а лише спостерігала збоку. Під час похорону – а це було на святого архидиякона Стефана – перестав падати дощ, засвітило сонце, встановилася гарна погода . Похоронну службу відправляли єромонах Володимир (Василій) Вороновський і єромонах Порфирій Чучман. На похороні були єромонахи, священики, монахи, монахині, які тоді не виявляли себе перед владою, бо такі були умови підпільного життя. Під час похорону єромонах Порфирій заохочував духовенство і вірних до молитви . Єромонах Володимир виголосив проповідь, у якій закликав вірних до стійкості та витривалості у вірі, до

вірності Христовій Церкві. Приклад твердої віри у цей нелегкий час дав отець Мирон . Похорон настоятеля монастиря монахів студитів став масовим свідченням віри людей в Бога та приналежности до Українській Греко-Католицької Церкви. Люди славили Бога в колядках, молилися за отця Мирона і до отця Мирона. Тіло усопшого єромонаха Мирона Деренюка поховали в Дорі, на цвинтарі біля парафіяльної церкви .

Після смерти настоятеля єромонах Порфирій почав молити Бога, щоб послав йому помічника до співжиття в монашестві. У той час він часто відвідував у Надвірній одного чоловіка, прикутого хворобою до ліжка. В цьому домі часто відправляв Службу Божу, сповідав, причащав, приносив милостиню. Хворого доглядав нежонатий чоловік Федір Гордійчук , якому було вже понад шістдесят років. Отець Порфирій звернув увагу на покірливу і послужливу вдачу цього чоловіка і запропонував йому піти до монастиря. Світські люди відраджували Федора від монастиря, бо він, мовляв, не витримає важкого монашого життя біля отця Порфирія. Та коли його підопічний помер, він прийшов-таки в Дору до отця Порфирія, щоби жити монашим життям . Довгий час братові Федору не давали дозволу на постійне проживання в Дорі, відмовлялися прописати його в домі, де жив єромонах Порфирій. Представники місцевої влади наказували йому залишити Дору. Але Господь допоміг, і через добрих людей

Федір Гордійчук отримав дозвіл на постійне проживання в монастирському домі .

Отець Порфирій дякував Богові за брата Федора і любив повторювати: “Господь скинув мені Федора з неба!” Разом вони прожили в монашестві ще десять років гонінь і переслідувань, а в часи свободи їх розлучила смерть отця.

Незважаючи на тюремні ув’язнення, багаторазові штрафи і попередження від влади, отець продовжував душпастирську працю. Бували періоди, коли студитську обитель перевіряли і обшукували двічі на тиждень. Отцеві погрожували новим ув’язненням, знімали з нього священичий одяг . На богослуження в Дорівський монастир таємно приходили миряни і духовні особи. З розповідей сестри Єлисавети Яворської ЧСВВ довідуємося, що коли в студитській обителі молилися, то завжди виникало напруження, коли біля будинку зупинялася машина: чи бува не міліція? Одного разу, а це була поминальна субота перед П’ятдесятницею, побачили, що до хати направляються міліціонери. На богослуженні були і світські люди. Сестра Єлисавета швидко взяла інтенції (карточки з іменами померлих), що їх принесли люди, і вискочила через вікно в протилежний від дороги бік. Іншим разом, коли в монастир прийшли з перевіркою, ця сестра заховала богослужбові книжки собі під одяг, а її то вже не обшукували. Забрали з хати багато книжок, всім – і отцеві, і людям – погрожували судом, Сибіром . Одного разу застали багато людей на богослуженні в празник Переображення Господнього. Люди з гірських сіл прийшли на Святу Літургію, принесли посвятити первоплоди. Несподівано нагрянули представники влади. Службу Божу перервали, людей пофотографували і наказали розходитися, бо вони, мовляв, будуть наводити порядок з монахами . Вірна підпільної Греко-Католицької Церкви Магдалина Бакай розповіла, що три рази була присутня при тому, як робили обшук в домі отця Порфирія. Після одного з обшуків отця оштрафували на 100 крб., а її, за те, що прийшла на молитву, - на 50 крб.

У 1984 р. перед святом Воскресіння Христового до монастиря прийшло на богослуження багато людей. До півночі отець сповідав, а потім відправив Святу Літургію. Раптом приїхала міліція. Люди втекли. Почався обшук. Забрали багато книжок і церковних речей, отця лаяли. Відколи брат Федір жив у Дорі, влада чотири рази штрафувала отця після обшуків у монастирі . Проте отець Порфирій і далі їздить по селах Гуцульщини, вночі сповідає людей, на світанку відправляє Службу Божу, причащає, батьківським словом утверджує у вірі .

Єромонах Порфирій їздив також до славного чудотворного місця – Зарваниці, де протягом багатьох століть прославилася багатьма чудами Пресвята Богородиця. Отець відвідував в Зарваниці і те місце, де колись був монастир святого Івана Хрестителя монахів студитів, молився на фундаментах зруйнованої церкви. Неподалік чудотворного джерела вночі сповідав людей. Жінки сплітали з барвінку престіл, на якому отець відправляв Службу Божу . Треба було, щоб люди могли ще перед світанком, безпечно вернутися додому. Не раз влада посилала до Зарваниці автобус міліціонерів, щоб вони розганяли людей і не давали молитися . В Зарваниці, як і в Дорі, представники радянської влади забороняли отцеві Порфирію молитися, переривали молитву, йому не раз доводилося вислуховувати погрози, зазнавати зневаг .

Але була на те Господня воля, щоб єромонаха Порфирія не ув’язнили втретє. Влада, мабуть, думала, що отцеві залишилося недовго жити, адже він уже був досить похилого віку. Можливо, чиновників зупиняло добре ім’я отця Порфирія і великий авторитет серед людей.

Наприкінці 1980-их років комуністична ідеологія втрачає силу. Господь посилає час перемін. Cтарець Порфирій дуже радіє цьому, бо своїми молитвами до Бога і терпіннями наближав цей час. У 1990 році на свято Богоявлення, коли в монастирі відбувалося водосвяття, приїхав директор Яремчанського будинку культури, віддав ключі від монастирської церкви і сказав, що можна відчиняти церкву, бо вона “буде ваша”. Отець Порфирій увійшов у церкву, роззувся і розпростерся хрестом посеред церкви. Довго він так лежав, плачучи від радости. Тоді встав і сказав до людей: “Дякувати Богу, що ми дочекалися цього часу!”

28 січня 1990 року в монастир святого пророка Іллі з’їхалися єромонахи і монахи Студійського Уставу зі своїм ігуменом – владикою Юліаном Вороновським на урочисте відкриття храму. Після довгих років заборони УГКЦ люди вперше побачили так багато молодих і старших віком єромонахів і монахів студитів, які перебували у підпіллі. На відкриття храму прибули і світські священики, монахині різних згромаджень. Люди знову почули багатоголосий монаший спів на Вечірні та на Утрені. На Святій Літургії були присутні сотні вірних із Дори, Яремча, з усієї Гуцульщини. У своєму пастирському слові ігумен кир Юліан Вороновський дякував Господу Богу за Його любов, дякував єромонахові Порфирію за стійкість у вірі і витривалість в ісповідництві .

ВИСНОВКИ

У даній праці намагався простежити історії монастиря св. Пророка Іллі та жертвенне життя його монахів, які ревно трудилися над проголошенням Божого слова серед жителів селища Дора та Яремче, що на Франківщині.

До 1935 року монаше життя на Гуцульщині не було розвинуте. Митрополит Андрей та ігумен Климентій Шептицькі прагнули оживити дух релігійності в мешканців мальовничих Карпат. Подружжя Іллі та Іванни Кокурудзів радо надало для користування монахам студитам два будинки та поле в Дорі. Наприкінці серпня 1935 року у Дорівській обителі, яку віддали під покров св. пророка Іллі та св. Йоана Хрестителя, замешкало троє ченців зі Святоуспенської Унівської Лаври. А 1936 року в цьому монастирі проживало вже сім ченців.

У 1937 році, коли настоятелем студійської обителі був єромонах Вартоломей, у Дорі розпочали будівництво дерев’янного монастирського храму. Доручили цю важливу справу майстру Іванові Яворському із с. Заріччя, а завершили храм 1938 р. під керівництвом майстра Петра Григорчука з с. Жаб’є.

Гуцули горнулися до монахів: усім подобався тихий, спокійний монаший спів, глибокі та мудрі науки, проповіді, любов і взаємодопомога, яка панувала між братами. Задум митрополита Андрея полягав у тому, щоб, окрім духовної опіки, ченці також причинялися до культурно-освітньої діяльності. Монахи зорганізували ремісничу школу, в якій навчали хлопців кравецтва, шевства та столярської справи.

Незважаючи на переслідування, двері студійської обителі в Дорі завжди були відчинені для всіх. Кілька разів у 1946 р. представники міліції попереджували монахів, щоби ті не приймали людей, але вірних приходило до монастиря все більше й більше. Чотири рази влада разом з міліцією та КДБ конфісковувала церковні речі та книги, а штрафів та погроз не перелічити, але жодним способом не вдалося перешкодити ченцям здійснювати своє служіння.

Коли у 1947 р. влада прогнала ченців із монастиря, родина Клим’юків з Яремча виявила неабияку відвагу і прийняла до свого дому спочатку схимонаха Порфирія Чучмана, а він пізніше згуртував тут і інших ченців. Так знову відновилася чернеча родина, на чолі якої став єрм. Мирон Деренюк. Упродовж 11 років монахи проживали в двох невеликих кімнатках, працюючи та ревно зберігаючи церковне Правило. У 1955 році з великими труднощами вони отримали місце під забудову, а 1957 року переселилися до нової хати поруч з колишнім монастирем. Це було для них надзвичайним Божим даром, бо погляд на монастирський храм скріплював у дусі і давав надію на краще майбуття.

Двічі комуністи намагалися розібрати монастирський храм – чудовий зразок гуцульської дерев’янної архітектури, проте ніхто з місцевих людей не погоджувався здійснити цей акт вандалізму і святотатства. “Могутні пророки Божі святий Ілля та святий Іван Хреститель не дозволять аби святиню і монастир сплюндрували варварські руки” – пророчо промовив тоді брат Порфирій.

 У липні 1966 р. владика Іван Слезюк висвятив брата Порфирія на диякона і священика. Однак його священиче служіння перервалося в 1968 р. ув’язненнями, спочатку на два роки у м. Кременчузі, а опісля - у Хмельницькій області. Проте після смерті єрм. Мирона у 1976 р. саме єрм. Порфирій стає настоятелем Дорівської обителі.

1989 рік приніс із собою початок відродження нашої Церкви. До Дори дійшла вістка, що незабаром монахам повернуть ключі від монастирської церкви. Село неначе ожило. Всі загомоніли і чекали того дня, коли зможуть свобідно молитися у храмі. Коли відчинилися церковні двері, о. Порфирій упав хрестом і голосно заридав, лежачи на порозі, при вході до храму. Господь довершив чудо! Те, що кілька років тому видавалося тільки мрією, здійснилося. 28 січня 1990 року, після кількадесятилітньої перерви, вперше у церкві святого пророка Іллі єпископ Юліян Вороновський відслужив

Святу Літургію. Майже вся монаша родина Студійського уставу з’їхалася на це урочисте свято. Відтоді розпочалася нова епоха в житті Дорівського монастиря. Влада повернула ченцям частину землі і будинок. Сьогодні в монастирі не змовкає молитва, особливо ж багато прочан приїжджає сюди щороку на празник св. пророка Іллі.



 

Студент ІІІ–го курсу: Роман Шимон
Науковий керівник: п. Світлана Гуркіна, MTS
УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Львівська Духовна Семінарія Святого Духа
Філософсько-богословський факультет
Кафедра історії Церкви

 

 

 



[1] Пор. К. Шептицький, Митрополит Андерей і обновлення східньої чернечої традиції //Богословія 4(1926)152

[2] Пор.:Слуги Божі митрополит Андрей і архимандрит  Климентій Шептицькі – студити. Типікон. Львів 1996, с. 5-7

[3] Митр.Андрей Шептицький, До моїх любих Гуцулів, Пастирський лист до вірних Косівського деканату, писаний у братківцях під Станіславовом, даний у дні св. Арихистратига Михаїла Р. Б. 1990, в: Твори Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, Пастирські листи, т.1, Торонто, 1965, с.106.

[4] Див: додаток 1.

[5] Ігор Чорновіл «Рідна школа та Ілля Кокорудз», 27 липня, 2007 р.№ 129(199)

[6] Приватна дівоча гімназія «Рідної школи» українського педагогічного товариства імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові/ Редколегія та упорядкування Н. Без коровайної-Стецьків, та інші. – Дрогобич: Відродження, 1997. с 81

[7] Центральний  державний історичний архів у м. Львові (далі – ЦДІА)Ф.309 - оп.1 - спр. 387  «Біографія Іллі Кокорудза»

[8]Митрополит Андрей Шептицький. Життя і діяльність //Церква і церковна єдність. Документи і матеріали 1899-1944. т. 1., Львів. 1995  с.ХХХ

[9] http://www.sheptyzkyj.org  перегл. 7.11.2007

[10] Див: додаток 2.

[11] На основі статті в ж.  «Рідна Школа»,   1936—1938 ???

[12] ЦДІАЛ - Ф. 309 - оп. 1 - спр. 547 «Справа про заснування фонду ім. Іллі та Іванни Кокорудз»

[13]Ілля Кокорудз Завіщання, У Львові, дня 6 червня 1932 //  Приватний Архів Ждана Ваврика

[14] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.12

[15] ЦДІАЛ. Шемтатизм Станіславовської єпрархії 1935р.

[16] Молодший брат Слуги божого Митрополита Андрея, народився 17. 11.1986р. у с. Прилбичі. Студіював право у Мюнхені й Парижі, докторський ступінь отримав у Краківському університетію Був послом австрійського парламенту і членом Держвної Ради. У 1912 р., уже в зрілому віці, вступив до монастиря Студійського уставу, покинувши успішну світську карє ру. Богословські студії закінчив в Інсбурку. 28.08.1915 р., прийняв св. Тайну священства. Був довголітнім ігуменом Унівської лаври, а з 1944 р. став її архімандритом. Під час Другої Світової війни давав притулок переслідуваним євреям. 5.06. 1947 р. його було арештовано, й особлива нарада при МДБ у Києві засудила о. Климентія на 8 років ув’язнення. Помер за віру 1.05.1951 р. у Владимирській в’язниці суворого режиму в Росії. 

Див.:  Дмитрух С. Блаженний Климентій Шептицький про молитву у відроджених монастирях Студійського Уставу. – Львів:Свічадо, 2002. с.8-12

[17] ЦДІАЛ .Шемтатизм Львівської архиєпрархії 1936р.

[18] «Ясна Путь» ч. 5. 1935р. с. 12

[19] «Ясна Путь» ч. 7 1935р. с. 10

[20] Приватна дівоча гімназія «Рідної школи» українського педагогічного товариства імені Іллі та Іванни Кокорудзів у Львові/ Редколегія та упорядкування Н. Без коровайної-Стецьків, та інші. – Дрогобич: Відродження, 1997. с 83

[21] Пор.:Слуги Божі митрополит Андрей і архимандрит  Климентій Шептицькі – студити, Типікон, Львів 1996, с. 75

[22] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.13

[23] Інтерв’ю з Іваном Федорчуком 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[24] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.7 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті).

[25] «Ясна Путь» ч.10 1936р. с.18

[26] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.14

[27] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом. Люблін 2006, с.8 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[28]Інтерв’ю з Іваном Федорчуком 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[29] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.15

[30]  «Ясна Путь» ч.6 1935р. с.12

[31] Рожко В. Православні монастирі Волині і Полісся. – Луцьк: Media, 2000. с.38

[32] «Ясна Путь» ч.3 1936р. с.14

[33] Див: додаток 3.

[34] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком  від 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[35] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.15

[36] ЦДІАЛ. Шемтатизм Станіславовської єпрархії 1938р. с182

[37]Інтерв’ю  п. Євдокією Клим юк  від 28.08.2002 р. с. Дора. інтерв’юер схм. Іриней //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.010

[38] ЦДІАЛ - Ф. 684 - оп. 1 - спр. 3306 «Збірник церковних проповідей»

[39] Інтерв’ю з о. Ярославом Свищуком від 29.08.2002 р. с. Дора //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.010

[40] Див: додаток 4.

[41] Див: додаток 5.

[42] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.16

[43] Див: додаток 6.

[44] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с.17

[45] Інтерв’ю з о. Ярославом Свищуком від 29.08.2002 р. с. Дора //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.010

[46] ЦДІАЛ. Шемтатизм Станіславовської єпрархії 1938р. с.182

[47] «Ясна Путь» ч.7-9 1938 р. с.31

[48] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.7 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[49]«Ясна Путь» ч.12 1938 р. с11

[50] Макушак Д. «Боже навчи мене…»//Нова Зоря. – 20 травня, 1997.

[51] Блажейовський Д. Берестейська Унія та історична доля  і недоля. Т.2: Київська Вселенська Церква в діаспорі (1751-1988; Пер. з англ. – Львів:Каменяр, 1999. с.644

[52] Інтерв’ю з п. Михайлом Марчуком від  28.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.005

[53] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.9 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[54] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком  від 24.08.2002 р., с. Дора. Інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[55]О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с14-21.

[56] Див: додаток 7.

[57] Інтерв’ю з п. Юрієм Івасюком від 25.03.2005, с. Дора //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[58] Інтерв’ю з п. Євдокією Стельмащук від  22.03.2005, с. Дора //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[59] Інтерв’ю з п. Оленою Федорчук від 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// А рхів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.004

[60] Шпитур В. Безстрашний воїн Христовий//Нова Зоря. – 228 (1997).

[61] Амман О. Ченці Студиського Уставу, Едмонт, Альберта 1955, с.25

[62] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.10 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[63] Сергійчук В. Нескорена Церква, - Київ:Дніпро, 2001. с. 241

[64] Інтерв’ю з п. Михайлом Івановичем Марчуком від 27.08.2002, м. Яремче // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[65] Інтерв’ю з п. Василиною Яківною Гнип’юк 25.08.2002, м. Яремче//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[66] Інтерв’ю з п. Євдокією Клим юк від  28.08.2002 р. с. Дора. інтерв’юер схм. Іриней //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.011

[67] Там само.

[68] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с14-21.

[69] Інтерв’ю з п. Юрієм Платком від 22.03.2005, с. Дора-Яремче// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[70] Інтерв’ю з п.  Євдокією Клим юк від 28.08.2002 р. с. Дора. інтерв’юер схм. Іриней //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.011

[71] Там само.

[72] Інтерв’ю з п. Василиною Дубенчук від 5.04.2005, м. Яремче//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[73] Мицько І. Святоуспенська Лавра в Уневі (кін.ХІІІ ст. поч.. ХХ ст..). – Львів:Свічадо, 1998. с.104

[74] Інтерв’ю з Параскевією Гнатюк від 28.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.007

[75] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.12 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[76] Інтерв’ю з п. Василиною Федорчук від 24.08.2002 р. с.Ямна. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.003

[77] Інтерв’ю з п.Володимиром Чучманом. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[78] Інтерв’ю з п. Євдокією Клим’юк с. Дора. інтерв’юер схм. Іриней //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.011

[79] Інтерв’ю з п. Оленою Федорчук від 24.08.2002, Ямна-Яремче.інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.004

[80] Інтерв’ю з п. Юрієм Івасюком від 25.03.2005, Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[81] Там само.

[82] Інтерв’ю з п. Володимиром Чучманом //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD..

[83].Інтерв’ю з п.  Юрієм Івасюком від 25.03.2005, Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[84] Інтерв’ю з п.  Василем Марусини від 4.04.2005, с. Ланчин Надвірнянського р-ну. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[85] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком  від 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[86] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.15-16 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[87] Там само. Пор. Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком від 21.03.2005, Яремче.

[88] Інтерв’ю з п. Юрієм Платком від 22.03.2005, с. Дора – Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[89] Владика Іван Маргітич народився в 1921 р. Висвячений на священика в 1946 р. Хіротонія відбулася 1987 р. З 1991 р. – помічник ординарія Мукачівської єпархії. Помер 07.09.2003.

[90] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с. 32.

[91] Інтерв’ю з п. Володимиром Чучманом.// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[92] Владика Іван Слезюк народився 14 січня 1896 р. в с. Жовчові на Станіславівщині. В 1923 р. був рукоположений на священика. Навесні 1945 р. владиака Григорій Хомишин таємно уділив йому єпископську хіротонію. 2 червня владика Іван був заарештований і засуджений на 10 років. У липні 1962 його заарештували вдруге і засудили до 5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. В останні роки владику Івана часто викликали до КДБ на “розмови”, після однієї з яких він захворів і 2 грудня 1973, в м.Івано-Франківську помер як мученик за Христову віру. Див. О. Турій, Церква мучеників. Львів 2002, с. 49. Вселенський Архиєрей Папа Іван-Павло ІІ 27 червня 2001 року, під час Божественної Літургії у м. Львові проголосив владику Івана Слезюка блаженним священномучеником.

Див.: Церква мучеників/Упоряд. Олег Турій. – Львів: Свічадо, 2002. -с.46

[93] Інтерв’ю з с. Марією Ляхер від 15.11.2005, м. Перемишляни.// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[94] О. Приліп, Молитви зцілення та їх практикування  старцями монастиря св. Пророка Ілдлі монахів Студитського Уставу 1946-2000 роках, Люблін 2001, с. 118 (маґістерська праця в Люблінському Католицькому Університеті).

[95] Там само, с. 119.

[96] Інтерв’ю з п.  Іваном Федорчуком від 24.08.2002 р. с.Дора. інтерв’юер схм. Іриней// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.001

[97] Інтерв’ю з с. Марією Мартинюк від … //АІІЦ, П-1-1-90, с.40

[98] Інтерв’ю з с.  Сузанною Бойчук від 05.04.2005, смт. Делятин. // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

 

[99] Вирок іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки від 22 жовтня 1968 року, народний суд Надвірнянського району Івано-Франківської області, в: Архів народного суду м. Надвірної. Книга вироків, с. 103-106.

[100] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с. 33.

[101] Вирок іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки від 22 жовтня 1968 року, народний суд Надвірнянського району Івано-Франківської області, в: Архів народного суду м. Надвірної. Книга вироків, с. 103.

[102] Там само, с. 103-106.

[103] Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.20 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[104] Інтерв’ю з п. Василиною Глип’юк від 05.04.2005, Дора – Яремче// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[105] О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с. 33.

[106] Інтерв’ю з п.  Володимиром Чучманом// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[107] Вирок іменем Української Радянської Соціалістичної Республіки від 22 жовтня 1968 року, народний суд Надвірнянського району Івано-Франківської області, в: Архів народного суду м. Надвірної. Книга вироківс. 105.

[108] Інтерв’ю з п. Василиною Гнип’юк, 05.04.2005, Дора-Яремче. // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[109] Інтерв’ю з п. Василем Марусиним, 04.04.2005, с. Ланчин Надвірнянського р-ну. Пор. Інтерв’ю з Марією Марусин 04.04.2005, там само. // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[110]Коли отець перший раз сидів у тюрмі, одного разу його завели в камеру, всю вкриту інеєм, зняли з нього одяг. Отець молився і думав тільки про Христа, про Його смерть на Голготі. Коли ліг на бетон, випустили щурів, а вони посідали навколо отця і гріли його. Через якийсь час прийшов черговий і каже: “Вставай, уніат! А то ти святой!” -  Інтерв’ю з с.Магдалиною Бакай від 05.11.2005, смт.  Делятин Надвірнянського р-ну// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[111]  Полєц, А. На далекій полонині, Варшава 1997, с. 87.

[112] Інтерв’ю з с.Магдалиною Бакай від  05.11.2005, смт. Делятин// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[113] Приговор имени Украинской Советской Социалистической Республики, Яремчанский народный суд от 01.08. 1973 года, Яремча, цит. за: О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 34-37. Пор. Інтерв’ю з п.Володимиром Чучманом// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[114]Для проведения богослужения подсудимый взял с собой одну бутылку «священной»воды, крест, 4 молитвеника, где над головой несовершеннолетней читал молитвы, заверяя, что вылечит дочь от болезни, а затем посвятид жилой дом. Кроме этого, подсудимый, проживая совместно з монахом Деренюком Михаилом Ивановичем, систематически проводят в принадлежащем им на правах общей собстенности жилом доме богослужения з целью возбуждения религиозных суеверий среди населения. Допрошенный в судебном заседании подсудимый вину свою в совершении преступления не признал и пояснил, что он является монахом католиком и в августе 1970 г. он, по приглашению гр. Мельничук Анастасии Николаевны, прибыл в Черные Ославы, захватил с собой бутылку «священной» воды, крест и 4 книги  - молитвеники, однак был встречен председателем сельсовета Лейбманом, который отобрал у него 2 книги и в силу этого тот не смог провести богослужения в доме». - Приговор имени УССР от 01.08.1973 г. Цит. за: Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.25 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[115] Інтерв’ю з п.Володимиром Чучманом від  05.11.2005, Яремче // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[116] Приговор іменем УССР от 01. 08. 1973 г. Цит. за : Приліп О. єрм. Втілення ідеалу старця схиєромонахом Павлом .Люблін 2006, с.20 (докторська праця в Люблінському Католицькому Університеті)

[117] Інтерв’ю з п. Василиною Гнип’юк. // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[118] Інтерв’ю з с. Магдалиною Бакай від  05.11.2005, смт Делятин. // Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[119] Приговор именем УССР от 01. 08. 1973 г.

[120] Там само.

[121] Інтерв’ю з п.Володимиром Чучманом// Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[122]Дехто з в’язнів радив отцеві вчинити так: “Та ви, отче, будьте собі католиком і моліться за Папу Римського скільки хочете. Тільки підпишіться, що ви переходите до православних, і будете мати спокій. До того ж, ніхто про це не буде знати. Вас швидко звільнять з цих сирих мурів на волю”. На такі поради отець відповідав: “Я не буду лукавити і зраджувати Ісуса Христа і свою Церкву. Про мій підпис відразу дізнається вся Україна. Монах зрікся своєї віри! Ні! Це ганьба!” – цит. за: О. Приліп, Т. Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с. 34.

[123] Інтерв’ю з п. Оксаною Галюк (Чучман) від  07.04.2005, м. Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[124] Інтерв’ю з Володимиром Чучманом //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

 

[125] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[126] О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 41.

[127] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[128] Інтерв’ю з п. Параскевією Гнатюк від 28.08.2002, м. Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[129] Інтерв’ю з  п.Євдокією Клим’юк//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[130] Мартинюк  Монахи студити на Гуцульщині: Роздуми над історією одного монастиря – Львів: Свічадо, 1998. – с. 41.

[131] Брат Федір Гордійчук народився 14.09.1913 р. у с. Пнів Надвірнянського повіту. Виріс і виховувався в бідній християнській родині. В 1943 р. німці забрали Федора до Німеччини, де він працював у шахтах. Умови праці були дуже шкідливі, і Федір підірвав собі здоров’я. Радянська влада в Німеччині потрактувала його як дезертира. Він утікає і самостійно добирається додому з різними дивними пригодами, в яких і Господь його беріг та щасливо допровадив додому. Лихоліття війни настільки змінили Федора, що сусід його не впізнав і не признав. Федір не мав де жити. Працював сторожем, і в цій сторожовій хатинці жив і молився. Пізніше тривалий час доглядав хворого чоловіка, прикутого до ліжка. Після смерти цього чоловіка прийшов до підпільного монастиря в Дорі. Це сталося 21 листопада на свято Архистратига Михаїла. У 1976 році прийняв схиму і отримав ім’я Тадей. Схима стала увінчанням його монаших подвигів і нагородою від Бога за святе життя. Брат Тадей жив у монастирі разом з отцем Порфирієм до кінця його земного життя. Нині брат Тадей живе у Святоуспенській Унівській Лаврі. – Пор. О. Приліп, Т. Мартинюк, цит. праця, с. 43.

[132] Інтерв’ю зі схимонахом Тадеєм Гордійчуком від15.07.2005. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[133] Інтерв’ю з п. Юрієм Платком від 22.03.2002, м. Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[134] Інтерв’ю з п. Іваном Федорчуком//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[135] Інтерв’ю зі схимонахинею Єлисаветою (Оленою) Яворською від 25.03.2005, Дора-Яремче. . //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[136] Інтерв’ю з  п. Анною Якуб’як від 22.03.2005, Дора-Яремче. . //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[137] Інтерв’ю з с.  Магдалиною Бакай  //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[138] Інтерв’ю зі схимонахом Тадеєм Гордійчуком //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[139] Інтерв’ю з п. Софією Іваніщак від 07.04.2005, с. Заріччя Надвірнянського р-ну. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[140] Інтерв’ю з с. Магдалиною Бакай//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[141] Інтерв’ю зі схимонахом Дам’яном Мимри ком від 01.02.2006, Святоуспенська Унівська Лавра//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[142] Інтерв’ю з с. Магдалиною Бакай.//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

[143] Інтерв’ю з п. Євдокією Клим’юк. Пор. Інтерв’ю з п. Іваном Івасюком; Інтерв’ю з Михайлом Іщуком від 23.03.2005, Дора-Яремче; див. Відеозапис роковин смерти отця Павла від 25.01.2002, Дора-Яремче. //Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD.

[144] Див: додаток 8.

[145] Інтерв’ю з єродияконом Андрієм Салогубом від 23.09.2005 Унів//Архів Святоуспенської Унівської Лаври F.7. Sp.3. CD

 

 
< Попередня   Наступна >
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules