spacer.png, 0 kB
Коментар до нововведень стосовно беатифікацій Надрукувати
Упродовж своєї історії Церква завжди звеличувала святість, яка виражалась через „чуда”, що їх чинив Господь в житті свого народу. Керуючись особливостями сприйняття та історичного контексту, Церква звертала велику увагу на літургійні форми і процедури, через які можна було виявляти хвалу Всевишньому та оживляти віру і благочестя вірних. Такі процедурні форми і багатий зміст цих обрядів підлягали ретельному вивченню для кращого розуміння і проникнення у саму природу святості, яку Церква відзначає через беатифікацію та канонізацію. З цією метою Святіший Отець Бенедикт XVI увів важливі новели стосовно проведення беатифікацій.

І. Історично-юридичне введення

1.  У першому тисячолітті існування Церкви культ Мучеників, а згодом Ісповідників регулювали різні помісні Церкви. Єпископи, поодинці чи колегіально під час синодів, давали дозвіл на нові місцеві культи, які починалися з ексгумації чи перенесення тіла (elevatio о translatio corporis). Такі Акти з часом почали називати єпископськими, або місцевими, канонізаціями, оскільки вони мали пряме відношення до однієї місцевої Церкви (1).

            У ХІ столітті почав утверджуватися принцип, що лише Римський Архиєрей як Вселенський Пастир Церкви, має владу розпоряджатися про публічний культ як у помісних Церквах, так і в Церкві вселенській. У листі до короля і єпископів Швеції Александр ІІІ відстояв для Папи право проголошувати святих, призначаючи для них  публічний культ. Така норма стала всезагальним законом за Григорія ІХ у 1234 році.

            У XIV столітті Святий Престол почав дозволяти обмежений культ для окремих місць і певних Слуг Божих, справа канонізації яких ще не було розпочато чи ще не було завершено. Такий дозвіл, зорієнтований на подальшу канонізацію, позначає початок беатифікації. Слуги Божі, до яких дозволялось звертати обмежений культ, почали називатися Блаженними за Сикста IV (1483), визначаючи таким чином остаточне юридичне розрізнення між Святим і Блаженним, між якими не було різниці в період Середньовіччя.

            Дозвіл на місцевий культ обумовлювався формально і повідомлявся зацікавленим особам через апостольський лист у формі бреве, який місцевий єпископ подавав до виконання апостольською владою (auctoritate apostolica).

             Після утворення Конгрегації обрядів (1588), рукою Сикста V, Папи і надалі дозволяли обмежені культи, як-от Месса і Богослужіння (Missa et Officium), в очікуванні здійснення канонізації. Поступово процедури точніше визначались і удосконалювались, поки не дійшли до чинної норми, оприлюдненої у 1983 році.

2. Доктринальна основа інститутів беатифікації (2) і канонізації (3) залишалась по суті незмінною впродовж століть. Між ними проводиться чітке і суттєве розрізнення (4), яке належно виявляється у відповідних проголошувальних і установчих формулах. Канонізація – це найвище уславлення Церквою Слуги Божого, піднесеного до вшанування на вівтарі, яке оприлюднюється через декрет, що є остаточним і обов’язковим для всієї Церкви, залучаючи урочисту владу Учительства Римського Архиєрея. Це чітко висловлено у наступній формулі: „На честь Святої і Неподільної Трійці..., владою Господа нашого Ісуса Христа, блаженних Апостолів Петра і Павла і Нашою... постановляємо і визначаємо, що Блаженний (ім’я) є Святий, і вписуємо його до переліку святих, встановлюючи, що його треба в цілій Церкві почитати серед святих благочестивим вшануванням” („Ad honorem Sanctae et Individuae Trinitatis…, auctoritate Domini Nostri Jesu Christi, beatorum Apostolorum Petri et Pauli ac NostraBeatum N. N. Sanctum esse decernimus ac definimus, ac Sanctorum Catalogo adscribimus, statuentes eum in universa Ecclesia inter Sanctos pia devotione recoli debere”).

            Натомість беатифікація полягає у дозволі на публічний культ у зм’якшеній формі, обмеженій лише до Слуги Божого, чиї героїчні чесноти або мучеництво були належно визнані, як показує відповідна формула: „...ми даємо дозвіл на те, щоб Преподобного Слугу Божого надалі називати Блаженним і щоб можна було відзначати його свято у місцях і формах, які встановлює право” (“…facultatem facimus ut Venerabilis Servus Dei N. N. Beati nominee in posterum appelletur, eiusque festumin locis ac modis iure statutes quotannis celebrari posit”).

 

ІІ. – Беатифікаційні обряди впродовж століть

Попри суттєву доктринальну тяглість в природі беатифікації і канонізації, обряди і церемонії, а також формули проголошення та інші незначні деталі, мали свої відмінності, в яких, лише для інституту беатифікації, можемо тут виділити чотири етапи.

а) До 1662 року: Папа, даючи дозвіл на місцевий культ (беатифікацію), зазвичай залишав зацікавленим особам (постуляторам, місцевому єпарху) можливість вибору дня, місця і способу для торжественної події майбутньої беатифікації і для урочистого впровадження нового культу (Missa et Officium). Могло бути й таке, особливо у певних монастирях, що з нагоди беатифікації не влаштовували жодних зовнішніх урочистостей, а відзначали свято нового Блаженного у день, визначений річним літургійним календарем.

б) З 1662 до 1968 року: перша беатифікація, здійснена в урочистій формі, стосовувалась св. Франциска Салезького, за побажанням Александра VІІ. Обряд проводився в Базиліці св. Петра у два окремі етапи: перший етап – вранці 8 січня 1662 року в Базиліці відбувся справжній обряд беатифікації; офіційно читалось апостольське бреве, датоване 28 грудня 1661 року, у якому Папа проголошував Блаженним і надавав відповідні літургійні почесті; після цього було відправлено урочисту Месу, очолену єпископом Суассонським. Надалі, звичайно, Євхаристію очолюватиме єпископ-канонік Ватиканської капітули. У цьому ранковому обряді головними дійовими особами були Священна Конгрегація обрядів і Ватиканська капітула; другий етап – в післяобідній час цього ж дня Папа зійшов у Базиліку, щоб вшанувати нового Блаженного і отримати повний відпуст, який він сам роздавав вірним, які того дня були у Базиліці. Практика, започаткована Александром VІІ, залишалась фактично незмінною аж до 1968 року, коли відбулася остання беатифікація за цим обрядом (5).

в) З 1971 до 2004 року: з беатифікацією св. Максиміліана Кольбе († 1941), яка була відправлена вранці 17 жовтня 1971 року, Павло VI ввів важливу інновацію особисто очолювати беатифікацію; таким чином зникла післяобідня церемонія, під час якої  Святіший Отець сходив у  Базиліку для вшанування нового Блаженного і отримання повного відпусту. Уперше було підготовано „формулу беатифікації”, яку читав сам Папа. Ще відтоді Конгрегація обрядів притримувалась позиції, що „попри участь Папи, мусить бути чітке розрізнення в ступені урочистості між канонізацією і беатифікацією (6).

            У подальших беатифікаціях (1972, 1974, 1975) Папа, присутній на відправі, отримував остаточне потвердження (peroratio) і проголошував формулу беатифікації, проте не відправляв Месу; її щонайбільше очолював єпископ єпархії нового Блаженного. Остаточне потвердження (рeroratio) робив префект чи секретар Конгрегації у справах святих чи навіть єпархіальний єпископ, який очолював євхаристійну відправу.

Від беатифікації 19 жовтня 1975 року Папа знову став очолювати і Месу, і це тривало до 2004 року.

г) З 2005 року: Святіший Отець Бенедикт XVI постановив, щоб беатифікаційні обряди від 14 травня 2005 року очолив Кардинал Жозе Сарайва Мартінес, префект Конгрегації у справах святих, який „за дорученням Верховного Архиєрея” („de mandato Summi Pontificis”) прочитав апостольського листа, у якому Папа проголошував Блаженними двох преподобних Слугинь Божих. Попередньо єпископи єпархій нових Блаженних подали короткі відомості про їхнє життя. Беатифікаційні обряди від 19 червня 2005 року очолював, у Варшаві, Кардинал Йозеф Ґлемп, архиєпископ і примас Польщі.

 

ІІІ. – Критерії для обрядового оформлення майбутніх беатифікацій

Недавнє рішення Святішого Отця Бенедикта XVI не очолювати особисто беатифікаційні обряди відповідає широко відчутній потребі: а) зробити через богослужіння сильніший наголос на істотній різниці між беатифікацією і канонізацією; б) більш явно залучати помісні Церкви до беатифікаційних обрядів відповідних Слуг Божих.

Цілком доречно, що у численних беатифікаціях, проведених Іваном Павлом ІІ у різних частинах світу, виникла пасторальна доречність, щоб беатифікаційні обряди проводились у помісних Церквах, хоч і залишаючи можливість обирати Рим з особливих причин, які у кожному окремому випадку розглядав Державний Секретаріат.

            Де б не проводились беатифікаційні обряди, в Римі чи в інших місцях, необхідно з усією очевидністю виявляти, що кожна беатифікація є актом Римського Архиєрея, який дає дозвіл (“facultatem facimus”, як звучить у теперішній беатифікаційній формулі) на місцевий культ Слуги Божого, оприлюднюючи своє рішення через апостольський лист.

            Обряди беатифікації і канонізації є вже самі по собі достатньо відмінними; однак те, що з 1971 року їх і надалі зазвичай очолював Святіший Отець, фактично применшило в очах людей суттєву різницю між цими двома інститутами.

 

IV. – Практичні вказівки щодо обряду беатифікації

Тому подальші вказівки стосуються обрядів беатифікації, що відправляються як поза Римом, так і в Римі, які не очолює Святіший Отець, хоч він безперечно завжди може їх очолювати, за таких обставин і в такий спосіб, які він вважатиме необхідними.

 

а) Обряди беатифікації у помісних Церквах:

Відтепер і надалі обряди беатифікації доречно проводити в єпархії, яка висунула справу нового Блаженного, або в іншій більш відповідній місцевості тієї ж церковної провінції чи регіону.

Дата і місце беатифікації, а також можливі групування Слуг Божих з різних єпархій, узгоджуються єпархіальним єпископом (чи єпархіальними єпископами) і постуляторами у справі (чи у кількох справах) з Державним Секретаріатом, як було і досі.

Обряд беатифікації, що відбувається під час літургійної відправи, розпочинається представленням зібраній громаді основних відомостей про життя майбутнього Блаженного. Зазвичай таке представлення робить єпархіальний єпископ або, коли йдеться про різних Слуг Божих, відповідні єпархіальні єпископи, так як було зроблено на беатифікації від 14 травня 2005 року в Базиліці Св. Петра у Ватикані.

Святіший Отець призначає свого представника, котрий офіційно читає апостольський лист, у якому той самий Римський Архиєрей проголошує  Блаженним і надає відповідні почесті Слузі Божому, про якого йде мова. Зазвичай представником Папи є префект Конгрегації у справах святих.

Згідно з найнедавнішою практикою, обряд беатифікації проходить під час євхаристійної відправи, а точніше між актом покаяння і гімном „Слава во вишніх”. Однак з особливих причин, пов’язаних з місцем проведення, обряд може відбуватися під час Літургії Слова чи Служби Часів. За понтифікату Івана Павла ІІ деякі поодинокі беатифікації відправлялися під час першої вечірні неділі чи свята.

Бажано, щоб літургійну відправу на честь нового Блаженного очолював представник Папи чи єпархіальний єпископ (або один з єпархіальних єпископів, коли йдеться про Блаженних з різних єпархій). Рішення з цього приводу приймає Державний Секретаріат, вислухавши усі зацікавлені сторони.

Все, що стосується обряду беатифікації, Папський офіс літургійних богослужінь узгоджує з помісними Церквами.

 

б) Обряди беатифікації в Римі:

Зацікавлені сторони (єпископи і постулятори) можуть звернутись до Державного Секретаріату з проханням про проведення обряду беатифікації певного Слуги Божого, який „не з Риму”, в Римі, а не в помісній Церкві, до якої він належав. Мотиви, що лежать в основі такого прохання, розглядає Державний Секретаріат.

            Для обрядів беатифікації, що відбуваються в Римі, діють ті ж критерії, що регулюють обряди, які проводяться поза Римом.

            Слід звернути увагу на корисність „брошурок”, що їх і надалі має готувати Папський офіс літургійних богослужінь, для покращення участі вірних у відправі.

Назагал, виглядає доречним, щоб обряд беатифікації був суттєво однаковий, незалежно від місця проведення. Тому бажано, щоб якомога швидше було приготовано „Чин беатифікації і канонізації” („Ordo beatificationis et canonizationis”) під редакцією Папського офісу літургійних богослужінь сумісно з Конгрегацією у справах святих і з Конгрегацією Божественної Літургії  і дисципліни Таїнств.

 

Кардинал ЖОЗЕ САРАЙВА МАРТІНЕС

Префект Конгрегації у справах святих

 

1) Бенедикт XIV, “Magister” у справах святих, прирівнює єпископські канонізації до беатифікацій, які полягають у дозволі (permissio) на почитання для деяких визначених місць („pro aliquibus determinatis locis”) (De Servorum Dei beatificatione et beatorum canonizatione, Prato 1839, L.I, cap. 31, 4, С. 196).

2) „Вчителі Церкви... визначають, що беатифікація – це акт, яким Верховний Римський Архиєрей милостиво дозволяє  почитати певного Слугу Божого в певній провінції, єпархії, місті або в монашому чині певним визначеним і відповідним для блаженних способом почитання, аж поки не дійде до його урочистої канонізації” (“Doctores… tradunt Beatificationem esse actum, quo Summus Romanus Pontifex indulgendo permittit aliquem Dei Servum coli posse in aliqua Provincia, Dioecesi Civitate, aut Religiosa Familia Cultu quodam determinato, ac Beatorum proprio, usquequo ad solemnem eius canonizationem deveniatur”) (Benedictus XIV, L.I, cap. 39, 5, С. 262).

3) (Ivi, С. 263).

4) (I. Noval, Commentarium Codocis Juris Canonici, Lib. IV De Processibus, pars II, Augustae Taurinorum-Romae 1932, p. 7).

5) Пор. F. Veraja, La Beatificazione. Storia, problemi, prospettive, Roma, ed. Congregazione delle Cause dei Santi, 1983, С. 7-111.

6) Так писав Монсеньйор Антонеллі, Секретар відомства: Архів Конгрегації, V AR, 107/966, в G. Stano, Il rito della Beatificazione da Alessandro VII ai nostril giorni, в: Miscellanea per il quarto Centenario della Congragazione delle Cause dei Santi (1588-1988), Città del Vaticano 1988, p. 401.

 
< Попередня
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules