spacer.png, 0 kB
 
Останні матеріали...
 
ЛИСТ РЕДАКТОРОВІ ГАЗЕТИ «ВІЛЬНА УКРАЇНА» З 1984 РОКУ Надрукувати

Редакторові газети «Вільна Україна»[1]
м. Львів, вул. Артема

Шановний товаришу редактор![2]

До Вас звертається постійний передплатник Г.А.Будзінський[1]. На превеликий жаль, Ви продовжуєте вміщувати у Вашій газеті наклепи на Українську Католицьку Церкву. У ч. 96 за 16 травня 1984 року Ви вмістили статтю Антоненка П. 3. «Вояки з розбитого возу». П. 3. Антоненко — відомий українознавець, заклятий ворог Української Католицької Церкви, який має великий досвід у написанні брехні та наклепів. Він добре знає, що Ро­сійська Православна Церква є запеклим русифікатором та лютим ворогом українського народу, як і сам Антоненко.

Радянська влада надрукувала листування українського письмен­ника С. Руданського. З неї нам стає відомим, що батько писав своєму синові Степану[4], що, якщо він буде писати батькові на "собачій мові", то він йому ні копійки не вишле. Ми знаємо, що Степан помер у молодому віці від туберкульози, на яку він захворів в інституті, де жив на голодному пайку. А його батько оббирав селян, але їх мову називав собачою. Отець Руданський робив це не від себе, а з наказу Консисторії. Католицькі місіонери вивчали діялекти американських народів, писали граматики та перекладали Біблію на ці діялекти. В той же час цар Микола І розгромив Українську Католицьку Церкву, яка під назвою Київсь­кої митрополії проіснувала до 1839 р. А у тому ж році "самоліквідувалася". Тоді це називалося (цитую) «відірвані насильством - виховані любов'ю». Це було написано на медалі, яку цар наказав вибити на честь розгрому Католицької Церкви. Чорносотенці типу отця Руданського одержали волю, тоді як священики Католицької Церкви сиділи по тюрмах та були у сибірському засланні. Про це яскраво написав російський письменник Л. Толстой у повісті «Хаджи-Мурат». Він називає ганебним наказ царя, який той віддав київському генерал-губернаторові Бібікову - вбивати всіх ка­толиків східнього обряду, які відмовлялися переходити у російську віру. Антоненко також вихваляє зрадників, які (цитую) «не визнавали рішення Львівського Собору про ліквідування Унії». Антоненко прикидається простаком, який нібито не знає, що Львівський Собор[5] - це ганебне збіговисько, на якому були зневажені всі закони Католицької Церкви. Ніколи не було такого випадку, щоб звичайний священик скликав Собор церковний; священик повинен був мати повноваження. І саме тут Костельник[6] викрив себе з головою, бо не просив повноваження у церковної влади, а звернувся з проханням до Раднаркому УРСР. З цього видно, що на Собор скликав не Костельник, а Раднарком УРСР. Костельник був лише слухняною маріонеткою. Костельник по­рушив клятву, бо присягав, що буде вірним Церкві до самої смерти. Антоненко величає його протопресвітером та професором тео­логії. Але він знає, що Костельник не був протопресвітером, хібаж тільки після його зради. Це були 30 срібників, за які він продав Христа. А професором теології його призначили, але незабаром пересвідчилися, що він непорядна людина, і його вигнали. Анто­ненко не був на зборах у січні 1945 р. в митрополита Сліпого і тому не знає, про що там говорили. Слова, які він наводить, як нібито промовлені Костельником, - це фікція, яку він виссав з пальців. Можливо, що Костельник вихвалявся, що він, нібито, повчав митрополита, але той його не послухав. Я був членом делегації та був на тих зборах і тому знаю, що Костельник тільки шкодував, що не було горілки. Так само, як і по дорозі в Київ та Москву, він про одне думав і одного просив: «Їсти, горілки!» Зрада, яку він задумав, пекла його вогнем, і він намагався заг­лушити совість горілкою. Про подорож делегації до Москви доповідав архимандрит Климентій[7], який був головою делегації. Анто­ненко вихваляє Костельника, хоч він був войовничим антикомуністом і писав багато разів, що єдина справжня Церква - це Католицька Церква. Він поспав двох своїх синів до німецького війська, щоб вони були причетні до перемоги над комуністами. Своєю зрадою Христової Церкви він хотів спокутувати свою провину перед радянською батьківщиною. Агітацією за Російську Православну Церкву він перекреслив усе своє попереднє життя; на протязі 30 років він користувався правилами Католицької Церкви та турбувався за неї, як тільки міг. Але коли Церква опини­лася під загрозою, він перший зрадив і намагався одержати гроші за зраду, бо за службу в Католицькій Церкві загрожувала тюрма. Він визнав за краще продати душу аби тільки врятуватися від тюрми. Його вихваляють безбожники, а це найбільша ганьба для його пам’яті.

Антоненко показує, який терор існував тоді проти Католицької Церкви. Він пише (цитую): «Федорик[8] опівночі, коли всі сплять, відкривав церкву і починав богослужіння. Крізь городи під хустка­ми тінню пробирались до нього віруючі». І далі: «Уніат сидить собі вдома і тишком притягає до себе людей». Радянський Союз - це єдина держава у світі, де жорстоко переслідують Католицьку Церкву. Погром Католицької Церкви - це неприхований геноцид. Московський патріярх захопив храми, манастирі та інше майно Католицької Церкви, а єпископів (усіх без винятку), каноників, священиків, монахів, монахинь засудили на довгі роки тюрем та концтаборів, що нерідко доводило їх до смерти. Антоненко вважає заарештованих злочинцями, а тих, хто їх знищував - носіями справедливости. Вчений - професор Цьох[9] - пише в засобах масової інформації, що Католицька Церква - злочинна органі­зація, а священики Католицької Церкви - злочинці[10] закликає до знищення католиків; це не що інше, як агітація за війну. За Цьохом поспішає Антоненко. Він пише (секретареві): «... на різанину благословляють шептицькі[11], сліпі, чернецькі та інші ієреї като­лицької церкви». Зі слів Антоненка ясно випливає, що ті люди, які закликають до різанини - злочинці. Але насправді єпископи Української Католицької Церкви - це великі люди, перед якими схиляють голови не тільки європейці, але й люди інших конти­нентів. Єпископи вважали за краще загинути, ніж зрадити свою церкву. Їх порівнюють з мучениками перших трьох століть нашої ери, які з радістю вмирали, але не зрікалися своєї віри. Російська Православна Церква - це державна установа, і священики вважа­ються державними службовцями, яким платить держава. Тому вони повинні робити те, що вимагає від них держава, а не Церква. Але вчення це є обман, і насамперед у тому, що [ця] Церква не визнає тайни сповіді. Відомі випадки, коли сповідники виказували тих, хто сповідався їм. Крім того, царська Російська Церква також не мала тайни сповіді. Священик був забов’язаний доносити поліції, якщо йому на сповіді стало щось відомо про дії проти царя, який був головою Російської Церкви. Антоненко, як гово­рять, «шукає кістку в молоці», щоб зганьбити Католицьку Церкву. Він уважає Російську Церкву єдиною, яка має права громадянства на Україні. До Католицької Церкви можуть належати тільки націо­нальні меншості - поляки та угорці. Священикам тих церков суворо забороняється використовувати українську мову. Тому в УРСР у церквах користуються російською або польською мовою. Українська мова на 100% дискримінована. Зараз Вам зрозуміло, чому Антоненко - такий заклятий ворог Української Католицької Церкви; це тому, що ця Церква захищає свій народ від колонізації та русифікації. Якби у західніх областях УРСР не було Української Церкви, то всі люди перейшли б на польську мову, як це сталося в українському місті Холмі, мешканці якого віддають перевагу костелові перед російською церквою. Українську Церкву царі жорстоко переслідували і тим допомагали полякам польонізузати українців. У 1945 році Раднарком УРСР дав юрисдикцію Костельникові та його друзям-зрадникам, які називали себе Ініціятивною групою, хоч Католицькій Церкві нічого невідомо про таку інстанцію. Раднарком не мав юрисдикції над Католицькою Церквою і тому не міг її нікому передавати. Далі в санкціях Ініціятивної групи говорилося, що Собор скликається для того, щоб ліквіду­вати Греко-Католицьку Церкву. Мудрі голови з Раднаркому в своїй ненависті до всього українського не подумали про обе­режність, але виявили себе як явні вороги Католицької Церкви. Добре кажуть: «Що написано пером, то не вирубати сокирою». Немає ніякого сумніву, що ліквідування Католицької Церкви - це акт геноциду, бо сотні людей були вбиті тільки за те, що на­родилися католиками. Я був засуджений нібито за те, що написав донос у Ґестапо на радянського вчителя Дюка[12], хоч це обвину­вачення розходиться з елементарною логікою. Дюк був дирек­тором під час усієї окупації, ще до приходу радянського війська 1944 р. Таким чином, це він був довіреною особою Ґестапо. З цього випливає, що на нього не могло бути доносу в Ґестапо, це неприхована брехня, але я був жорстоко покараний — 10 років каторги або 10 років неволі. Прислів'я каже, що «на злодієві шапка горить». Шапка горить на Антоненкові, який пише: «Федорика судили не за те, що він правив службу, але за політику». Це старо­давній засіб безбожників. Ісус Христос також був засуджений за політику, за те, що нібито підмовляв народ не платити податків, що хотів оголосити себе царем і т. п. Але Антоненко не хоче признати незаперечну істину, що під час переслідування релігії всі заарештовані священики вважаються заарештованими за релі­гію, які б викрутаси не писали безбожники. Історія — суддя справедливий та непідкупний. Якщо Раднарком скликає Собор для ліквідування Католицької Церкви - це є незаперечним до­казом релігійного переслідування.

Радянський уряд не перший почав боротися з Католицькою Церквою. Це робили перед тим російські царі, але ж їх кінець був ганебний. Так само похвалявся біснуватий фюрер знищити Ватикан, якщо він переможно закінчить війну. Церква вічна, переслідування лише примножують славу Католицької Церкви, бо багато мучеників віддали перевагу смерті перед відреченням від своєї віри. Намагання Антоненка зганьбити Католицьку Церкву обер­неться проти нього. «Брехнею ввесь світ пройдеш, та й назад не повернешся», - говорить народна мудрість.

7 січня 1984 року, в день Різдва Христового, до мого помеш­кання вдерлася міліція; це було по 6 годині ранку або по 4 годині середньоєвропейського часу, яке було прийняте у Львові перед 1944 роком. Коли люди ще сплять, міліція вривається в хату священика, щоб перевірити, чи не молиться він у цей урочистий день. Якщо ж священик молиться, це вважається злочином у державі, де домінує релігія діямату. У мене вдома тоді був мій давній друг, який прийшов поздоровити мене зі святом. За це я повинен був сплатити кару - 50 карбованців; нібито за те, що я справляв Службу - так було написано в документі, за яким я сплатив кару. Скільки це - мало чи багато? Це моя пенсія за місяць, яку я заробив, працюючи все життя. Якби мої друзі мене не підтримали, я б цілий місяць голодував. Я можу молитися тільки в церкві, де Службу править державний урядовець, який грає ролю священика.

Ваша газета більш 40 років обливає помиями ієрархію Укра­їнської Церкви, члени якої вмирали за Христа в тюрмах та казе­матах. Але навіть усі безвірники світу не могли б відібрати славу, яка є здобутком Католицької Церкви, за яку вони вмирали. Розгромлена Церква не може захищатися, тому я вважаю своїм обов'язком опротестувати брехню, яка сиплеться зі сторінок газет, як з рогу достатку. Мої друзі, які їхали до Москви, щоб домовитися з радянсь­кою владою про спільне існування, повмирали. Я один їх пережив, і я йшов на смерть за свої релігійні переконання. Я вірю всім своїм серцем, що для українського народу найкращою вірою є та, яку прийняв київський князь Володимир. Тому що в цьому - Божа сила.

Володимир не міг прийняти православної, в значенні схоластич­ної віри, бо її ще не було на світі. Вона з’явилася тільки за 66 років після того, як Володимир охристив свій народ, абож за 39 років після того, як Володимир помер. Він вважав Римську Церкву своєю матір’ю-вчителькою і надсилав до Риму делегації 15 разів. Хай ця маленька піщинка у захисті Української Церкви буде протиставленням Московському патріярхові, який так само, як і його попередники, намагається ліквідувати український народ. На жаль, він продовжує їхні справи. Наймогутнішим засобом пригноблення українського народу є Російська Православна Цер­ква. Священики - це співробітники КҐБ, які наживаються, пригноб­люючи свій народ. Це є мій захист і Католицької Церкви, якій я намагався вірно служити на протязі 54 з половиною років.

м. Львів, вул. Спокійна, 4,

Будзінський Григорій Антонович

[1] Лист вийшов друком в Мюнхені в журналі «Сучасність» за березень 1985 року, число 3 (287), с. 97-102.  Оригінал листа в російській мові. Переклад з публікації Архив Самиздата (дальше скорочено АС) (АС; 1984 [Мюнхен], ч. 5344). – Примітка редакції журналу.

[2] Певно, А.Р.Косован, головний редактор від осени 1976 року («Правда» від 13.11.1976 року, с. 3) згаданий 18.08.1982 (О.Косован, див. «Вільна Україна», вказана дата). Він же адресат АС 1983, 5092. – Примітка редакції журналу.

[3] Григорій Будзінський - священик Української Греко-Католицької Церкви. Секретар Ініціятивної групи захисту прав вірних та Церкви (також Комітету захисту католицької віри), див. АС (Архив Самиздата) 1983, 4898; 1983, 4986; 1983, 5080; автор у чч. 5091-5094; про нього див. АС 1983, 4897; 1984, 5124. Лист редакторові газети «Вільна Україна» з черговим протестом проти наклепу на Українську Католицьку Церкву, Львів (незабаром після 16 травня 1984 року). - Примітка редакції журналу.

 [4] Степан Васильович (1834-1873), біографія див. КЛЕ [Краткая литературная энциклопедия], т. 6 (Москва, 1962-1978), с. 412-413. – Примітка редакції журнал.

[5] 8-10.03.1946 (див. АС 1983, 5092, с. 3: «Діяння собору греко-католицької церкви у Львові 8-10 березня 1946», Львів, 1946). – Примітка редакції журналу.

[6] Гавриїл Теодорович Костельник (там таки). – Примітка редакції журналу.

[7] Климентій Шептицький, нар. 1869 р., брат митрополита Андрея Шептицького, померлого в листопаді 1944 р., див. Українська загальна енциклопедія, т. 3 (Львів-Станиславів-Коломия, 1935), с. 1218, а також: Bohdan Bociurkiw, «The Uniate Church in the Soviet Ukraine», Canadian Salvonic Papers, VII, reprint (Нью-Йорк: Millwood, 1976), с. 98, примітка 30. В одержаній копії: «Кпемський» - друкарська помилка. - Примітка редакції журналу.

[8] Йосип Федорик, колишній настоятель манастиря уніатського ор­дену Василіян; у 1954 та 1952 рр. «притягався до кримінальної відповідальности за антирадянську діяльність, надання допомоги оунівцям...» (відповідь на статтю С. Волнянського та В. Лівенцова «Ганебною стежкою антирадянщиків. Хто підштовхнув Бернардо Вінченцо на шлях політичної контрабанди» - «Правда України» та «Вечірній Київ», 3.11.1979). На весні 1979 р. італійський священик Вінченцо був заарештований на радянському кордоні, «у кишені жакета Вінченцо була зашита адреса якогось Йосипа Федорика». ‑ Примітка редакції журналу.

[9] Йосип Терентійович Цьох, завідувач катедрою історії журналістики масової інформації, Львівського університету; в його статті «Проти темряви й облуди», Жов­тень (Львів) 1981, 10, с. 98-105. ‑ Примітка редакції журналу.

[10] Про це див. також АС 1983, 5092, стор. 2; 1983, 5094, с. 2. ‑ Примітка редакції журналу.

[11] В одержаній копії «тентицькі» - друкарська помилка. ‑ Примітка редакції журналу.

[12] М.Дюк, про нього див. також АС 1983, 5094, с. 3-4. ‑ Примітка редакції журналу.

 
< Попередня   Наступна >
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules