spacer.png, 0 kB
Надрукувати

Іван Лев граф Шептицький

"Отець Климентій, Архимандрит студитів"

  

Щораз менше людей пам’ятає сьогодні Стрийка Казя. Може ще тільки розсіяні по світі його брати в Чині шанують пам’ять свого засновника й настоятеля, ігумена Отця Климентія. Мешканці св. Юра з воєнних часів і ті, що там знайшли хвилеве приміщення, пам’ятають Екзарха, Митрополитового брата, найвірнішого товариша до останніх хвилин. Може ще живуть старі дев’ятничани, що пам’ятають дуже давні часи. Одначе, велетенська постать Архиєпископа щораз то більше вкриває тінню брата-ченця.

З кількох блискучих камінців, що збереглися в пам’яті, важко скласти мозаїку повного портрета, але може комусь, хто попробує це зробити, придадуться і цих кілька камінчиків. До написання їх почуваю себе особливо зобов’язаним, бо мешкав я по Нім у Дев'ятниках, ходив Його стежками й віддихав атмосферою людської прихильности, яку Він там створив. І цьому завдячую найщасливіші дні, тижні й роки свого життя. І тоді, коли в 1909-1911 роках, ми, як діти, жили з учителькою в Дев'ятниках, вчас народин Дуні й Андрійка в Прилбичах. І пізніше, в гімназійних та університетських часах, коли то я чимраз частіше доїздив зо Львова до Дев’ятник. Вкінці в 1941 році, коли я вже сам на постійно там поселився, а від 1934 року з Зосею, і коли діти почали на світ приходити ...

Зрадилось тоді в мене прив’язання до місця і людей таке глибоке, що коли воно припинилося, я трохи духово заламався. Заплатив я за те прив'язання і за ту любов тим, що ніколи не посвятився ніякому практичному фахові; заплатив величезною ціною, яку до сьогодні сплачую. Але не жалію того, бо варто було.

І завжди всюди ходили за мною живі спогади про Стрийка. Вдома, на полях, у лісі, коли в Ним з-під Бунча глядів я з радісним зворушенням на схили Карпат, і коли розпитувався я в Його старих записках і листах, і вкінці, коли я вже добре розжився в 1933 році та з гордістю показував Йому своє господарство.

В найдавніших часах д-р Казимир Шептицький, заступник голови Господарського Товариства, посол до Крайового Сойму й віденського парляменту, знаменитий господар і мисливець, був для багатьох дорогим товаришем і другом. Знаменито пам’ятаю від’їзд його до манастиря Бенедиктів восени 1911 року з Прилбич, його розлуку із світом, у якому вів таке інтенсивне життя, і жаль великий, який він залишив по собі.

В час війни 1914 року, коли ми жили на Семмерінгу у віллі Сидонія, приїхав Стрийко до нас на кілька днів, щоб зараз же від’їхати до Прилбич і Дев'ятник на відправу першої Служби Божої. Для нас дітей той чернець із посивілою бородою це був зовсім інший Стрийко Казьо. Спершу ми його трохи боялися, але швидко здобув він собі в нас любов і довір’я.

А потім знову перерва, воєнні роки. В 1919 р., на Петра Скарги, у свіжо придбаному домі, де Стрийко монтував «Студіон», ми часто спинювалнея в часі коротких перебувань у Львові, користуючись завжди його гостинністю. Потім Стрийко бував при вулиці Міцкевича 24, де ми з Зосею (матір’ю Йосафатою) за гімназійних часів мешкали. В час сумних днів 1922 року приносив він нам розраду після смерти Сюлі, як і в час мого тифу при вулиці Зеленій 30. Ми навіть не запримітили, як Стрийко, подорожуючи без упину між Львовом та Уневом, клав підвалини під Чин Студитів, як збирав новиків і підготовляв їх до чернечого життя та започатковував різні варстати, при яких могли б брати знайти і працю, і джерело утримання. Зимою 1922-1923 р. приїхав до Львова апостольський візитатор о. Дженоккі. Стрий Митрополит був тоді в Південній Америці. Приймав його о. Климентій і одного дня привіз його на обід до моїх батьків, на вулицю Зелену.

Тепер дедалі частіше обидва Стрийки бували разом; щороку приїздили до Прилбич на одні й другі свята, а вліті на довші вакації. Разом їздили до Лабун і Підлютого. Взимі, коли батьки приїздили на Зелену (пам’ятаю, що були там щораз частіше) на обід, вечерю, чиїсь іменини або аматорську виставу, ми їх обидвох любили однаково, хоч, може, кожного трохи інакше. Стрийко Казьо був для нас природним повірником: довшим життям у світі, глибшим знанням незліченних проблем, якими ми займалися, і незвичайною легкістю, з якою нас вислухував, здобув собі наше довір’я.

Перебуваючи в Прилбичах, Стрийки завжди відправляли Службу Божу в домашній, або в цвинтарній каплиці, або і в полі, коли була погода. Ввечорі, коли ми сиділи при ватрані, відбувалася завжди розмова на тему годин богослуження. Буня (наша бабуня з роду Фредрів-Шембеків) випрошувала здебільшого полегшу, і час устійнювано на 8-му годину. Дуже рано приходили Сестри Служебниці, які провадили місцеву захоронку, а далі різні жінки з села, і обидва Стрийки сповідали. О. Климентій відправляв здебільшого перший. Суворе, трохи аскетичне, скупчення передавалося нам усім. Так і видно було, що він розмовляє з Богом і стоїть перед Його безмежною могутністю. Від цього уділювалося нам почуття нашої слабости. Фелон був завжди той сам, що його справила бабуня з Фредрів Шептицька, з приводу першої Служби Божої Стрийка, Митрополита. Був він дуже гарно відновлений після першої війни, золото-білий, з червоним підшиттям, з гербами Фредрів і Шептицьких. Згодом я допомагав одягнутися Стрийкові Митрополитові. Мав я завжди труднощі з правильним вдяганням омофора, одначе, Стрийко завжди вкручував мене й сам його справно вдягав. Коли я ще не знав добре Літургії св. Івана Золотоустого, Стрийки підказували мені, а радше самі відповідали. Робили це так природно, заглиблені в розмові з Господом у Службі Божій, що мої недоліки проходили незаприміченими, а розмова була радісна й дуже близька.

Я стільки разів, при багатьох нагодах, веселих і сумних, служив обидвом Стрийкам до Служби Божої (сам або з моїм батьком), що кожна подробиця неначе жива стоїть мені перед очима. Пам’ятаю особливо їхні обличчя, бачені збоку, кожну подробицю, навіть уложення волосся. Але ті обличчя, чи скупчені, суворі, чи повні глибокої задуми й радости, однаково завжди промінювали. Завжди наповнювалися радістю, повагою і гідністю. Ніхто, яких би він не був переконань, не міг тоді сумніватися, що «Господь є близько...». Служачи Стрийкам, я почував себе малим, зайвим, пригніченим величчю того, що діялося передомною, але й гордим, що можу на щось придатися.

В міжчасі сходилися домашні. Фотелі з трощі, подушки для Бумі і Стрийків. Приходили ті, що завжди приступали до Св. Причастя. Після того чужі розходилися, а ми йшли до їдальні, але до сніданку не сідали, дожидаючи Стрийків. Обидва вони завжди дуже довго молилися, поки відкрилися двері вітальні.

В Уневі був я всього кілька разів і, на жаль, ніколи довший час. Але завжди, відбувши дорогу, входив я в незвичайну атмосферу. Величаве досягнення Стрийка Казя! Самостійна, самовистачальна держава. В палаті митрополитів бібліотека, канцелярія, рефектар, розмовниця, а побіч варстати: шевський, ткацький, кравецький, столярський, римарський, малярська студія, зав’язок Унівської школи. Чимале хліборобське господарство, садівництво, бджільництво, городництво, – все те в рямках літньої резиденції галицьких митрополитів, що її Стрийко пустою і зруйнованою перебрав у 1919 році.

Громада братів, учнів і кандидатів, що працювали радісно у своїх ділянках, пересувалися навкруги без гамору, без упину, а їх супровидила спокійна радість, як соняшна дорога по морю. А по тій дорозі, здавалося, йшли рухи давніх митрополитів Шептицьких; ішов Варлаам, Атанасій, Лев і віднедавна Андрій. Ось там під липою пересиджував, мабуть, Атанасій, а Лев ходив так, як 150 літ пізніше ігумен Климентій по Чернечій Горі. Була то гора близько за обійстям, заросла чудовими високими буковими деревами, і трохи нагадувала дев'ятницький «Морозів кут». В глибині її спаду стояла мала пустеля, «скит», де що якийсь час хтось із Чина замикався, а брати ставили йому перед дверими тільки глечик води й кусок хліба. Стрийко ходив з Унева до Лагодова і Яхторова до домів Сестер Студиток з проповідями і реколекційними науками. Високий, худий, підпираючись великою палицею, до останніх часів ходив швидко, як, певно, давніше, коли полював у Перегінську.

Вступаючи в 1911 р. до Чину, залишив Стрийко в Дев’ятниках грубий зшиток, записаний дрібно олівцем з різними дорученнями щодо Дев’ятник. Важливіші з них підкреслював кольоровим олівцем і виправляв. Той зшиток зберігся після Першої світової війни. Був там розділ про офіціялістів, емеритів, слуг, кожного гарні риси й хиби, щоб це пам’ятати, а цього не забути. Був там розділ про ґрунти, плодозміни, якість, штучні пасовиська, інвентар, будинки, ліс, плян вирубування, культура свіжо засаджених дерев. А далі розділ про дім: кімната за кімнатою, шуфляда за шуфлядою, образи. Можна було дивуватися, скільки то пам’яток назбиралося впродовж поколінь. Був теж розділ про город, сад, пивницю, офіцину, також припаси роблений меду тощо. Думаю, що там не поминуто ні одної подробиці великого хазяйства. Аж Перша світова війна все знищила. З такою самою докладністю і справністю клав Стрийко підвалини під Чин Св. Теодора Студита.

Крім основного правильника, опрацював Стрийко для своєї нової сім’ї подрібну конституцію («Типікон»). В ній мали брати знайти вказівки на всі, навіть найдрібніші справи життя. Стрийко працював над тими подробицями, як перебував на вакаціях у Прилбичах. Пам’ятаю, як колись велася довга розмова на тему простоти в житті, бож вона є основою культури. В домі моїх батьків при вулиці Зеленій 30 жили колись два брати із Унева й училися варити. Русяка, нашого знаменитого кухаря, дуже це бавило, але був він і вдоволений із допомоги. Брати вчилися всього, від найпростіших речей до найбільш вибагливих, підготова м’яса тварин, риб, птахів до варення і, очевидно, багато давніх знаменитих приписів.

Мав я колись у Дев’яниках дуже зручного римаря. На кілька місяців позичив я його для Унева як інструктора. Такими то «домашніми» способами удосконалювалася й росла сім’я Студитів. Кандидати горнулися до неї більше, ніж можна було їх помістити; молоді займали щораз то більш відповідальні становища, а духи митрополитів Шептицьких, у літній резиденції яких це діялося, благословили їхню працю. Ігумен мав тепер щораз більше часу. Міг тепер уже спо­кійніше глядіти на своє ростуче діло, міг з незмінною енергією щораз більше часу посвячувати своєму братові Митрополитові. Був для нього і секретарем, і капеляном, і в міру поступаючої недуги, щораз то більше необхідним асистентом при щоденній Службі Божій. Але перш за все був для нього повірником. Забрав із собою більше відомостей про Митрополита, ніж хтонебудь інший із довкілля. Думаю, що коли у вересні 1939 року прийшла з Прилбич трагічна вістка про замордування наших батьків, обидва Стрийки разом відправили за них «Вічную пам’ять» і «Со святими упокой».

І залишився він найвірнішим аж до кінця, аж до тієї листопадової днини в 1944 р., коли ідучи сам, за домовиною Брата, відпроваджував її на вічний спочинок вулицями Міцкевича, попід Сойм вулицею Коперника, через старий Львів, що його пам’ятав з інших давніх часів. Я переконаний, що діло, яке він створив, хоч сповидно розторощене, залишиться живим. Передумана фізична праця, ремесло, сполучене з молитвою і бувши саме молитвою, дасть завжди багатьом людям кращі можливості прославляти Господа. Труд тієї праці й піт чола хіба найкраще зуміють висловити любов. І напевно, по світі, на вигнанні, над Амуром і по далеких преріях Канади, а може і в нас, над Дністром, Серетом чи Лімницею довго з роду в рід із пошаною передаватимуть люди пам’ять і вказівки Отця Ігумена Климентія.

***

Після смерти мого прадіда Петра у Відні жила в Дев’ятниках моя прабабка Роза з Конецьких. Давно виростали там мій дідусь Іван і його сестра Михайлина (Коморовська), моя хресна мати. Стрийки приїздили туди в хлоп’ячих роках на вакації, а старий слуга Роман Тарнавський пильнував їх коло млина, коли вони купалися. Стрийко Стась убив на вапнянці першого дика. Дядько Руньо Фредро зробив для диків на Рискалеві дублету. Стрийко Казьо перебрав Дев’ятники около 1895 року й весь свій запал та організаційний хист посвятив на організування трохи занедбаного господарства. В 1909 році продав деяку кількість гарних дубів у ревірі Діброва й за здобуті гроші по­більшив Дев’ятники, купивши від Северина Фредра фільварок і ліс Бринці Церковні (Морозів кут). Великою пристрастю Стрийка було ловецтво. Дім у Дев’ятниках був повний його трофеїв, головно оле­нячих рогів із Перегінська. Але була й голова дика з Глибокої, де Стрийко відбував лісову практику. Серед паперів були його ловецькі записки, від 1903 до 1911 року, та листи, які діставав у горах від ін­ших мисливців, з сусідніх ревірів, у колибі на Котельці або Ґрофі.

Стрийко мені дещо розказував про лови, але куди більше опо­відав мені про них старий Федір (Сорочак), який від 1923 до 1938 р. вірно зо мною ходив у гори. Я знав історію кожного більшого оленя, схибленого ведмедя, чи перебування архикнязя Франца Фердинанда. Стрийко краще від інших «відчував гори» й розумів запал та ентузіязм моїх молодих починів. Серед безмежної тиші перегінських лі­сів, далеко від людей, а дуже близько Творця, у відвічному ритмі при­роди, у звуках, запаху та осінніх кольорах Ґорґанів дозрівало його покликання.

В останніх роках, які я провів у Дев’ятниках, під час довгих осінніх і зимових вечорів написав він спомин про мою бабуню (з Фредрів Шептицьку). Були то радше уривки з її листів до нього, пов’язані в цілість. Писав їх хемічним олівцем, своїм швидким незугарним пи­сьмом, досконало. Це був не тільки пам’ятник для дорогої матері, але й історія світлої душі, яка серед важких, інколи дуже важких, днів дозрівала до «королівського кінця» й відійшла «в радість, до Христа, свого Господа». Мій батько пізніше переписав на машині ті спогади для нас і для цілої родини.

Розмовляв Стрийко Казьо інакше, ніж Стрийко Митрополит, але з однаковим завзяттям. Коли в 1933 р. приїхав до Дев’ятник із мо­їми батьками та з одною із моїх сестер, відправив недільне богослуження в тамошній церкві, що її 25 літ раніш збудував і що в ній піз­ніше, в час війни, свою першу Службу Божу відправив. Проповідь Стрийка добре пам’ятаю, про незнищеність дружби, про передавання її з роду в рід, як скарбу, якого «злодій не вкраде, ні іржа не зни­щить». Переливав приязнь, яка його так тісно в’язала з дев’ятничанами, на мене, і я ту найціннішу для мене спадщину повністю прийняв. Не потрафили її знищити варвари із Сходу, і сьогодні, стільки років як мене вивезено, неначе іскорку тієї приязні я дістаю листи від дав­ніх дев’ятничан. Здавав собі Стрийко з того добре справу й радів, відчував тепло, яке звідтіля на цілу сім’ю спливало.

***


Весною 1939 року їздив Стрийко до Риму, щоб в імені хворого брата скласти чолобитню свіжо обраному Папі. Пам’ятаю, як у ві­тальні на Зеленій, сидячи у «клюбовому» фотелі, розказував нам про своє перебування в Римі. Про різні зустрічі, які попереджували авдієнцію, і як то Пій XII сердечно його привітав, до серця притиснув і конституцію для Студитів затвердив. Ми довго на ту тему розмовля­ли і снували здогади про відношення нового Папи до уніятів.

У Св. Юрі мешкав Стрийко Казьо завжди в партері наліво, в кімнаті за коридором. Там бачив я його останній раз у літі 1939 ро­ку. Як завжди, жваво про все випитував, ділився нашими радощами (недавно перед тим народився наш син Андрій) й турботами з приводу хуртовини, яка виразно наближалася. Як завжди, на прощання пере­хрестив мене. Залишилася по нім купа листів, писаних в час війни зо Львова до Корчина. До журби про здоров’я Митрополита й Генерала, бо обидва нездужали, до турбот про свої манастирі, дедалі більше загрожені, долучувалися нові, які несподівано на його голову звалилися: опікувався маєтками, моїм і моїх батьків, замордованих у Прилбичах. Я був тоді в таборах під Владивостоком, отже, він старався з тих джерел бодай щось дістати для моєї жінки, Зосі, дітей і сестер, які залишилися без ніякого забезпечення. Завжди з того самою журбою доброго хазяїна ходив він по урядах, інтервенював, поручав і хоч ча­сто малу, але неоцінену допомогу приносив. Про нову працю здебільшого мало писав, але без упину виконував її енергійно, неначе б ні­чого не сталося. Їздив до Унева, давав науки й довші реколекції своїм братам і студиткам, ходив, як давніше, по Чернечій Горі, робив де­далі важні рішення і видавав зарядження, здобувався на дедалі більш безнадійні зусилля, коли все довкруги розпадалося.

А потім закрилася занавіса. Тільки якісь неперевірені вістки про останні його поїздки до Києва (адже був він екзархом). А опісля тюрми... І про останні його хвилини, коли обдертий з усього, сліпий, у нужді, біді й безнадійності, освоюючи єдине прихильне звірятко, тюремну мишу, думав про все, що поза ним залишилося. А може, те все роз’яснювала сходяча зоря, яка віщувала Сонце, для якого він жив і до якого вкінці наближався.

В зимі 1939-1940 р, опікувався Зосею, яка скиталася з трьома малими дітьми, коли мене арештовано. З батьківською журбою і зав­жди тою самою ласкавістю підтримував зв’язки з останками нашої сім’ї. А в кінці 1940 року, коли, після вивозів цивільного населення, Зося з дітьми й моєю сестрою Ганею заховалася в Св. Юрі, він щиро ними зайнявся. В травні вдалося нещасним дістати перепустки на німецький бік і вони, поблагословлені обидвома Стрийками, виїхали. Залишився спогад останніх хвилин: стиснений разом гурток людей під будою тягарового авта, бачив кусник світа через запасове колесо, а в тому колесі Стрийка Казя, який хрестом прощав їх на дорогу.

В час мого перебування у в’язниці в Києві, в Лукіянівці-Спец-корпусі, дійшла посилка весною 1941 року. Я бачив адресу, писану його рукою, і адресу висилаючого: Казімір Яновіч, Св. Юра ч. 1, з цін­ними дуже в тюремному житті речами. І це був мій останній з ним зв’язок. А соняшний спомин про нього й обидвох Стрийків живе в ме­не впродовж мого невільничого й сингальського життя і погасне щой­но зо мною. 


* Ці спомини вперше з’явилися друком в: Церковний Календар-Альманах, Чикаго 1981, С. 103-109. Опісля їх було передруковано стараннями Українського Католицького Університету ім. Св. Климента Папи в Римі в: Світильник Істини. Джерела до історії Української Богословської Академії у Львові (1928-1929-1944), Том LIII, частина третя, ред. П.Синиця, Торонто-Чікаго 1983, С. 776-782. 

 
< Попередня   Наступна >
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules