spacer.png, 0 kB
PDF Надрукувати

Промова о. Ігумена Климентія Шептицького,

виголошена у Львові 19. VІ. 1939 р.

на основуючих зборах Унійного Інституту*

 

Ексцеленції Преосвященні владики !

Всесвітліші і Всечесніші В[високо]пр[еподобні] Отці і Високодостойні Панове!

 

Грамотою з дня 17.ІІ.1939 р. В[исоко]Преосв[ященний] наш Митрополит Кир Андрей оснував Український Католицький Інститут Церковного з’єдинення ім. Митрополита Рутського та затвердив статут того Інститиуту, випрацюваний підготовною Комісією. Статут цей підписаний членами – основниками, управненними брати участь в загальних зборах. Констатую, що збори скликані у спосіб приписаний статутом, що є вивистарчаюче статутово число приявних членів. Відкриваючи це перше засідання для формального уконституування нашого Інституту, передусім вітаю всіх, що зволили ласкаво прибути, і позволю собі запросити на секретаря наших зборів о. д-ра Івахова. Відпоручником митрополичого Ординаріяту є о.канц. Галянт, що приносить благословення нашого ВПреосв. Митрополита.

Заки приступлю до денного порядку, нехай буде мені вільно дещо сказати про ціль нашого Інституту та про шляхи, якими треба йти нам до тієї цілі.

І. Ціль Інституту – постепенне здійснювання пророчих слів великого унійного Папи, якими Він опреділив Провидінням призначене нашому народові завдання у великому ділі повороту Сходу до церковної Єдности.

Між нашими католиками мусимо пропагувати свідомість того великого нашого післанництва в чимраз то ширших кругах нашого суспільства; пропагувати правильні поняття про суть Унії та про властиві засоби її успішного поширювання над чимраз то інтенсивнішим приготуванням будучих апостолів Унії.

Наша ціль каже нам, дальше, з православними нез’єдиненими Українцями й не-Українцями нав’язуючи якнатісніші зв’язки, оперті на доброзичливості й братній любові; треба пізнавати їх духа, їх сердечні побажання, їх недостачі, щоби найти спільний терен взаїмного порозуміння та щоб між ними популяризувати гадку повороту до церковної єдности.

Велика це ціль, та нелегко її осягнути.

ІІ. Якими засобами має працювати наш Інститут, про те каже п’ята точка статуту, вичисляючи їх подрібно. Одначе те, що найважніше, не сказане, бо це не належить до зовнішніх середників, тільки відноситься до духа, що має оживити цілу працю. Всі ці унійні змагання можуть стати успішними під двома головними умовинами, що були і провідними гадками, які кермували нарадами першого нашого Унійного З’їзду.

1. На прапорі нашого Унійного Інституту мусить бути ясно виписана засада, що поняття „Схід” і те, що „східнє” – це не якесь „малюм нецессаріюм”[1], яке по змозі треба обмежувати й зменшувати, що це не якась хиба, що її соромливо перед очима світа скривається, і за яку немов проситься прощення.

Для нашого Українського Католицького Унійного Інституту „схід”, східний обряд, східна традиція, звичаї, мистецтво, дисципліна, аскеза і т.д., одним словом все, в чому не покутує дух відірвання та роз’єдинення, – ось наша любов, ось наші гордощі, це щось, що нам дуже дороге й питоме, бо це наше рідне.

Ми – східня вітка Вселенської Церкви. Ми є високого і знаменного роду, зовсім із західньою віткою рівнорядного та рівновартісного. Ми не христіяни католики другої кляси, тільки толєровані Церквою. Наш рід своєю старинністю навіть випереджує західню вітку. Вісім століть наша східня Церква мала провід у релігійній культурі, в науці, в духовнім життю, навіть в аскетичних змаганнях. Самі римські Папи це признавали. Про це свідчить сам факт, що на протязі вісьмох століть всі вселенські собори скликували на Сході. Східня Церква має таких велитнів духа, як Василій, Йоан Золотоустий, Григорій Назіянзенський, Атанасій, Кирил, Дамаскин, Єфрем, Теодор Студит. Східня Церква має у своїх богослужебних книгах скарби не лише фільософічно-догматичні та аскетично-христіянські, але просто скарби релігійного письменства. Східня Церква має у своїм віковічнім дорібку величаві пам’ятники свого мистецтва. Тому ми всі мусимо гордитися, що належимо до Східньої Церкви, і ми з цього горді.

Коли той прапор будемо нести в руках, прапор визнавання, що ми цілим серцем належимо до Східньої Церкви, і коли цю нашу східню традицію будемо вповні знати, цінити, любити, її придержуватися, її розвивати, – тоді ми при такому нашому духовному розположенню найдемо з нашими нез’єдиненими братами вихідну точку, що від неї вестиме найпростіша дорога до порозуміння, а саме спільну любов до церковної давнини, до обрядів, звичаїв, до традиційних вірувань, до релігійних ідеалів. Ця спільна любов позволить нам легко потягнути наших братів, щоби вслід за нами шукали і найшли в духовій спадщині нашої Церкви те все, що про єдність Христової Церкви говорить, що до єдности заохочує і взиває, що цю єдність як конечну каже вдержувати і скріпляти, а того всього є так багато, коли уміється і хочеться шукати. Хто в інший спосіб підходить до орієнтала[2], – звичайно до його душі і серця не трапить.

У давніших часах нерідкий був у нас тип „уніята”, що то кожного латинника немов перепрошував, що він хоч католик, не є латинником, а „східним”; тип члена Східньої Церкви, що то щоби одержати прощення свого „проступку”, що він „східняк”, виявляв готовість і бажання якнайскорше позбутися всього, що східнє, бо то якраз східнє, а присвоювати собі по можности якнайбільше того, що латинське, бо то доперва мабуть направду католицьке, почавши від ноші, а скінчивши на набоженствах.

Такий тип вірних чи священників східнього обряду, що визнавав засаду: „як хочеш бути католиком будь якнайменше східним” – той тип, на жаль, ще не вигас. Це він зробив поняття „уніята” непопулярним і несимпатичним між нез’єдиненими православними, а особливо в Росії.

Старанням Унійного Інституту буде, щоби той тип з нашого церковного овиду зовсім уступив, бо він тільки шкоду приносить для ідеї Унії. „Запожичатися у західнього сусіда” ми лише тоді будемо, якщо чогось сущного буде у нас зовсім брак, а й тоді будемо це робити у спосіб питомий східньому духові.

Одначе перш за все будемо по змозі старатися пізнати і вихіснувати всі скарби власного нашого відвічного духовного доробку, а якщо це дійсно старанно будемо робити, то не в однім покажеться, що не ми до західніх сусідів, а західні сусіди до нас будуть могли приходити.

Професор обрядів на Східньому Інституті в Римі, Голяндець о. Раес сказав, що він на своїх викладах старається своїм слухачам орієнталам давати духові застрики[3] гордости, що вони належать до Східньої Церкви.

Кожний дійсний апостол Унії, якщо б успішно хотів працювати для того св. Діла, мусить внутрі себе і у своїй праці перевести гармонійну симбіозу духа прив’язання до всіх добрих традицій Сходу і духа вселенського католицизму, не духа ексклюзивізму і тісноти, але духа католицького універсалізму в тім усім, що для католицизму є сущне.

2. Другий клич на нашому прапорі – це мусить бути конечно те, чого наші нез’єдинені брати найбільше потребують, чого брак найбільше у православній нез’єдиненій Церкві тепер відчувають, а саме інтензивне плекання внутрішнього духового життя та релігійної обичаєвости. Кожний у своїй власній душі, а через те і в церковній збірноті повинен плекати внутрішне життя молитви, праці кермованої любов’ю до Бога, та відречення від самолюбства; внутрішне життя кормлене літургічною побожністю, що його зміст стає якнайбагатіший в овочі святости. Для успішного апостольства Унії освячуймо себе самих в якнайінтенсивніший спосіб. У тій праці ласка Божа без сумніву буде нам помагати, а під впливом її благословення буде успішна і наша зовнішна праця в ділі З’єдинення. Будьмо святими, - як то до того взиває нас св. Письмо, - бо коли апостоли Унії нашого народу будуть відзначатися святістю, тоді потягнуть за собою не лише одиниці зі сфери інтелігенції, але потягнуть за собою великі маси нашого народу, що все відчуває голод і спрагу за Святими.

Оцих кілька гадок, що їх нині тут кидаємо, будемо старатися постепенно переводити в діло – в чому нам, Господи, допоможи!



* Ця промова о. Ігумена Климентія була надрукована в Львівській Архиєпархіяльній газеті «Мета» за 1939, ч. 25, С. 2

[1] Malum necessarium конечне зло.

[2] Мається на увазі ревного і свідомого християнина Східньої Церкви.

[3] Сполонізоване слово. Термін взятий зі сфери медицини і означає «ін’єкцію».

 
< Попередня   Наступна >
spacer.png, 0 kB
spacer.png, 0 kB
 
© Монахи Студійського Уставу УГКЦ, 2007
download joomla modules download joomla modules