Життя, мученича смерть і слава мучеництва

бл. свщмуч. Леоніда Фьодорова,

екзарха Російської греко-католицької Церкви

(1879-1935)[1]

Санкт-Петербург. 1879 р. Зі звичайної й нічим не особливої, а радше подібної до всіх інших днів того року, похмурої листопадової неділі, розпочалося земне буття маленького дитятка, яке раннім світанком з’явилося на світ в сім’ї Фьодорових. Перо петербурзьких чиновників того дня зробило запис у горожанських книгах про народження Леоніда Івановича Фьодорова, а мати Любов Дмитрівна в сімейному щоденнику зазначила: “Леонід народився 4 листопада 1879 року, в неділю, о шостій годині ранку”[2]. Напевно нікому й на думку не приходило пророкувати йому таке майбутнє життя, яке йому довелось прожити. Та й хто міг би тоді передбачити, що те маленьке петербурзьке хлоп’я стане мучеником. Нічого дивного. Петербург жив своїм інтенсивним міським життям. Сім’я Фьодорових не відставала від того темпу, що захоплював жителів північної архітектурної красуні. Хоч голова сім’ї Іван Фьодорович Фьодоров походив з простої родини, його батько Федір Захарович був кріпаком в Ярославській губернії, однак досить успішно взявся за кухарську справу. Будучи членом кухарської артілі, він відкрив на вул. Большая Морская, 18 невеликий ресторан “Малоярославець”, який користувався у місті доброю репутацією, бо знаходився в славній Казанській частині міста, званій ще “петербурзька сторона”. Вона була найбільш заселеною й приваблювала купців та людей середнього рівня життя. Саме така категорія людей заселяла цю древню частину Петербурга[3]. Правдоподібно, що й сім’я Фьодорових жила  в тому самому домі, де знаходився ресторан.  Незважаючи на те, що від того часу пройшов вже не один десяток років, до сьогодні на першому поверсі цього дому знаходиться невеликий ресторан.

Натомість мати, Любов Дмитрівна, була грецького походження. Серед оточення вирізнялася правдивим благочестям і глибокою вірою. Вона була обдарована мистецькими здібностями, малювала картини і, таким чином, прищеплювала синові любов до прекрасного з раннього дитинства. Про виховання матері Леонід так писав митрополиту Андрею: “Як художниця, моя мати стреміла облагородити мою натуру, прищепити мені естетичний смак, пробудити любов до прекрасного”[4]. Успіхи материнського старання були відчутними: від шести років Леонід учився читати і писати; до сповіді перший раз пішов у семирічному віці, його першим сповідником був православний священик Богдановський, а вже у восьмирічному віці мати віддала свого сина до школи Аккермана; натомість одинадцяти років юний петербуржець розпочав навчання в 2-ій гімназії[5].

Любов до рідного Петербургу та вражливість з уважністю до потреб ближнього були прищеплені  Льоні вже з раннього дитинства завдяки вихованню Любові Дмитрівни.  Вона не надіялася лише на свої сили, але радше уповала на Бога. Мати була переконана, що Леоніда провадить могутня Божа рука, тому, довіряючи  свого сина Господеві, вона виховувала його до самостійності, немовби відчуваючи, що в майбутньому йому доведеться боротися зі страшними труднощами цілком самостійно, без будь-якої людської допомоги, полишеним хіба лише на Всевишнього. Про свій стиль виховання сина вона так писала митрополитові  Шептицькому у 1910 р.: “Від першого дня народження я поручила його Божій Волі, я виховувала його для Бога, і для Нього я розсталася з ним. Протягом семи років я пильно слідкувала за ним, і бачила, як Божа Рука вела його життєвим шляхом”[6].

У вихованні мудрої матері чудово поєднувалися строгість і рішучість з ніжністю і делікатністю. Леонід, завдячуючи своїй матері все найкраще, що в ньому є,  завжди згадував про неї з особливою синівською любов’ю, хоч назовні цього він не виявляв. Зрозуміти це могло тільки материнське серце. Любов Дмитрівна писала: “Мене він глибоко любить, але хіба це видно? Від малих літ він такий, бувало я захворію, він нудьгує, блідніє, але ніколи не пригорнеться, така вже натура”[7].

 Мати намагалася виховати у  свого сина правдивий погляд на життя. Тому вона йому показувала його таким, яким воно є насправді, не закриваючи перед ним нічого: “Вірний був мій материнський інстинкт, не надармо я посилала свого сина до крамниці і знайомила зі всіма життєвими злиднями. Серце промовляло: це йому пригодиться”[8]. Особливість її виховання полягала ще й в тому, що вона дозволяла Леонідові-юнакові читати все, що йому хотілося. “Мати завжди притримувалася такого оригінального погляду, що молода людина повинна читати все і сама у всьому розібратися без сторонньої допомоги”[9] – згадував пізніше екзарх.

За прикладом свого сина Любов Дмитрівна приєдналася до Католицької Церкви і брала активну участь у народженні й розвитку першої греко-католицької парафії у Петербурзі[10]. Незважаючи на труднощі і незгоди, які так болісно відбивалися в її серці, вона завжди зберігала християнську безпристрасність, часто служила прикладом примирення для інших та ніколи не втрачала надії на майбутнє цієї маленької спільноти. Особливо цінними є її листи до митрополита Андрея[11], в яких вона інформує святоюрського владику про справи греко-католиків в північній столиці. Вони з одного боку цілком реально і тверезо відображають весь драматизм і складність того процесу, а з іншого - живу християнську надію на Бога та на молитви митрополита: “... це справа майбутнього, вона проявиться без жодних зусиль в часі, як  сонце з’являється зненацька з-за хмар. Покладаю всі свої надії на милость Сотворителя і на Ваші святі молитви, ось тільки вони нам поможуть. Вірте, що це не фрази, а глибоке моє переконання”[12]; “незважаючи на наші безпорядки і невдачі, в моїй душі живе світла надія на наше майбутнє Церкви”[13] – писала вона. Щире довір’я до митрополита Любов Дмитрівна також виражає, дякуючи за “батьківську опіку” над її сином-студентом[14]. На початку 1910 р. в одному з листів вона написала: “Моя ж вдячність для Вас є безмежна. Не маючи можливості чимось її доказати, я задовільнюсь лише єдиною молитвою за Вас”[15].

Князь Петро Волконський назвав матір Фьодорова “надзвичайною жінкою”, якій майбутній екзарх завдячує як свій початковий інтелектуальний розвиток, так і духовне виховання[16], а о. Іоан Дейбнер в своєму некролозі Любові Фьодоровій на весні 1918 р. писав: “всі, хто знали цю непересічну християнку, не могли не помітити в ній риси тієї міцної і сильної  жінки, про яку говорить Біблія. Здоровий, чисто-російський ум, чесність і відвертість серця, ревне благочестя і віра характеризували цілісну натуру цієї незвичайної жінки”[17]. Такою постає перед нами мати блаженного екзарха.

Цікаву інформацію про першу сповідь Леоніда подають фон Бурман та П. Майє, опираючись на записи матері в щоденнику Леонідового дідуся, Фьодора Захаровича та на спогади самого екзарха[18]. Мати особисто готувала Льоню до Таїнства Покаяння. Він з належним благоговінням та страхом сповідався у священика Богдановського. Проте розчарування маленького християнина було аж надто велике. Від сповідника він не отримав жодного повчання, лише наказ передати батькові завдання приготувати для “батюшкі” дві найбільш люблені ним страви, щоб він міг смачно пообідати. Така поведінка священика викликала гнітюче враження від сповіді у щиро віруючого хлопця[19].

Невдовзі з огляду на невдачі, які з’явилися у ресторанній справі, втративши свої надбання, батько захворів і помер. Пізніше, у 1912 році Леонід, згадуючи про цю подію, писав: “Мені ніколи не доводилось досвідчувати горя бідності, але зате в дитинстві над моєю головою пролітали потрясаючі картини морального зла. Особливо закарбувалось в моїй пам’яті розорення мого батька, колись багатої людини”[20]. Звичайно, що смерть батька вплинула на матеріальне становище сім’ї. Хоч він залишив після себе певні заощадження, однак вони не були повністю достатніми для повноцінного життя і навчання сина. Тому матері доводилось ще й працювати, щоб могти вижити в тих складних обставинах. Завдяки скромності і ощадності Фьодорови не досвідчували голоду. Призвичаєння до повздержливого способу життя залишилося у Леоніда на ціле життя. В молодості він навіть зауважив за собою пристрасть жадності до грошей. Аналізуючи це, він писав, що таку поведінку можливо викликав його протест проти марнотратності його ровесників. Однак згодом, після виїзду з Росії, він цілком цей недолік подолав, соромлячись того, що колись могло в його житті таке бути[21].

Вже в дев’ятилітньому віці Леонід захопився світом Древньої Греції. Він залюбки читав міфологічні оповідання, досконало вивчивши до подробиць події древньої історії. Вони так його захопили, що стали для нього ідеалом юності. Любов до краси, якою тоді “захворів” петербурзький хлопчак, стане для нього порятунком від моральних падінь. Леонід занурився в ідеальний світ. Однак, зустрічаючи навколо себе “пошленькую фабрично-мещанскую обстановку”, біганину за наживою та грубість, він вже в такому ранньому віці мимоволі задумувався над минучістю цього світу та частенько мучило його почуття відрази до такої дійсності[22].

Вересень 1890 р. був знаменним для нашого героя тим, що він вступив до першого класу, другого відділення 2-ої Петербурзької гімназії. Юнак-ідеаліст потрапив до такого середовища, яке для нього було чуже. Серед своїх ровесників Леонід не знаходив однодумців. Напевно перші дні навчання в гімназії були дуже нелегкими. Це було цілком нове середовище для нашого юнака. Однак він ніколи не жалів за гімназійними роками. Здається, що вони були потрібні для загартування його характеру та для утвердження у виборі євангельських цінностей. Перебуваючи в тиші Каменецької обителі, далеко від рідного Петербурга, він так характеризував своє навчання в гімназії:  “Так як наші гімназії можна без перебільшення можна назвати клоаками пороків, то молоді люди, що виступають на захист надприродніх ідеалів, надто рідкісні і тавруються загальною погордою більшості. Правда мене всі любили за мій поступливий характер, але не могли простити мені мого ідеалізму. Через це я був чужий в гуртках моїх друзів, та й я сам дуже неохоче їх відвідував. Пияцтво (порок, який я не прощаю), розпуста, грубість – були завжди нероздільні з кожною вечіркою, з кожним зібранням. І хоч тоді я був такий брутальний, вульгарний і цинічний в словах і спілкуванні, як і мої друзі, то однак ніколи  я не дозволяв собі реалізувати свої слова і помисли. Один-єдиний товариш, котрий залишився мені вірним і після гімназійного життя, був надто слабкий, щоби пересуватися по моїй доріжці і він пішов по битому шляху. Мила, добра мати підтримувала мене, як могла, але все-таки цього було замало: я чим раз більше віддалявся від суспільства і ставав мізантропом ”[23].

Навчаючись в такій задушливій і тісній атмосфері, Леонід намагався шукати шляхів її переміни. Він всеціло захопився ідеєю Водсворта: “Битва – дочкою Бога”, насолоджуючись читанням Мольтке та мріючи стати справжнім, благородним військовим.  Однак певним переломним моментом його юнацьких пошуків в чотирнадцятирічному віці було ознайомлення зі Святим Письмом. На окрему увагу заслуговує тут аналіз його першого сприйняття Божого Слова та розвиток його релігійності, адже в цьому періоді сформувалися його погляди про майбутнє життя, зокрема розпочалися роздуми про вибір чернечого шляху. 

Прочитавши Біблію, майбутній блаженний був приголомшений думкою про те, що життя – це “суєта суєт”.  Особливо його вразили книги Йова, Проповідника та Мудрості. Перед ним постало питання: “Яка ціль людського життя, адже воно подібне до бігання білки в колесі?” Думка стати військовим стала на другому плані. Визріла цілком дозріла і впевнена ідея - посвятити своє життя служінню Богові. Цей момент Леонід описує так: “Неясні стремління до релігії, які губилися раніше в кровожерливих інстинктах, які з’являлися, виявилися на поверхні моєї самосвідомості і показали мені мій справжній шлях: стало легше дихати”[24].

Невдовзі гімназист зацікавився філософією. Читання філософів створило в його голові повний хаос. Кант, Гегель, Фіхте, Якобі, Моллешот, Золь, Гюго, Мопассан, Дюма, Боккачіо, Аріосто... Така різноманітна гама філософічних поглядів, з якими ознайомився Леонід, переконала його ще раз в тому, що все є “суєта суєт”. В його голові бушували думки про втечу від “скучного, пошлого мира”, від того, що зіпсуте і безнадійне. Чому він взяв до рук філософію? Чи не достатньо йому було вже відкритого для себе біблійного шляху? Леонід сам відповідає на це запитання так: “В Росії не є знаною гармонія віри і життя: в один і той самий час я міг читати Поль-де-Кока, задумуватися над Якобі і захоплюватися Йоаном Золотоустим”[25]. Цікаве спостереження, яке ще раз пікреслює глибоке розуміння не тільке себе і своїх переживань, але й ментальність свого народу. Ця риса була притаманна нашому блаженному, тому, власне, в майбутньому він зміг з особливою ревністю та розумінням людської душі бути справжнім служителем для свого народу. Роздумуючи над початками свого покликання, перед монашим постригом в Камениці, він писав митрополитові: “Незвичайна вразливість мого характеру і уважність до оточуючих мене людей і подій дозволяла мені бачити і проникати в такі куточки людської совісті, які були недоступні для інших, навіть дорослих”[26]. Без сумніву, Господь готував його до нелегкого служіння.

Наближалося до закінчення навчання в гімназії. Сімнадцятилітній Леонід відкрив для себе індійську філософію. Читаючи буддійські книги, він в них знаходив підтвердження своїх думок. Для чого жити? В житті стільки труднощів? Семикласник відчув, що він вже дуже змучений, йому вже так хотілося відпочити. Будда підказував втечу в небуття. “Це був момент, коли образ Бога був вже затуманений на моїм горизонті і перетворився для мене в абстракцію вищих ідеалів[27]” – з болем пізніше писав Леонід. Втечі не відбулося. Сталася радше переміна, яку зробив Господь в його внутрішньому світі, розв’язуючи його пошуки. “Але Господеві до вподоби було спасти і вирвати мене з цього хаосу”[28], – признається в листі-сповіді молодий Леонід. Життєві страждання та відчайдушні зусилля Леоніда є немовби закономірні на тлі тодішньої епохи, а ще більше в петербурзькому гімназійному середовищі. Слід зауважити, що клімат “петербурзького болота”, в якому він розвивався, сприяв такій душевній ситуації Фьодорова. Це остаточно була атмосфера Петербургу Достоєвського з його щоденною банальністю, ідеалізмом та розчарованістю, яка так характерна героям цього письменника. Майбутній екзарх ходив тими самими вулицями, що й вони, дихав тим самим повітрям, що й вони, навіть думав так, як вони. Однак Господь не дозволив йому загубитися у вирі шаленого міста не тільки під оглядом моральним, але насамперед релігійним. Хоч для екзарха  не була чужою “російська релігійна ідея”, проте він прийшов до інших життєвих висновків, ніж Достоєвський. “...На відміну від великого російського романіста, Леонід Фьодоров не занурився в стихію російського месіянізму, не одягнув свої релігійні і церковні ідеї у форму націоналістичного “почвеннического” неврозу, але спробував вивести релігійну ідею російського народу на простір правдиво вселенського,  а не утопічно космічного християнства”[29], – стверджує московський історик А. Юдін.

Дух тієї епохи відображав навіть зовнішній вигляд 2-ої гімназії, пофарбованої в шоколадно-коричневий колір. Проте школа не здеформувала доброї натури юнака. Напевно ті всі спокуси, з якими йому доводилось боротись в її стінах та поза ними, були доброю нагодою пізнання людської психології. За свідченням о. Дмитрія Кузьмина-Караваєва Фьодоров навіть не виглядав похмурим і сумним гімназистом, а радше був стрункий, ходячи з відкинутою назад головою так, що молодші друзі навіть трохи його побоювалися. З гімназійних років Фьодоров виніс насамперед добрі знання латинської та грецької мови.  Його старанність не була марною. Він закінчив гімназію зі золотою медаллю[30].

В своїх дослідженнях Поль Майе та фон Бурман згадують про те, що одним із професорів Леоніда в гімназії був о. Константин Смирнов, майбутній Казанський митрополит Кирил. Майе схильний стверджувати, що цей знаний викладач Закону Божого мав вплив на духовний розвиток майбутнього екзарха[31].  Натомість фон Бурман навіть стверджує, що в роки переслідування митрополит зустрічався з екзархом, розмовляв з ним на “ти” та звертався до нього “Льоня” так само, як і в часи гімназійного навчання[32]. Це твердження повторює й А. Юдин[33]. На жаль, жоден з дослідників не подав посилання на вірогідне джерело. Нам не вдалося знайти підтвердження в жодному з доступних нам джерел ані про вплив цього святця на юного Леоніда, ані про зустріч між ними на засланні.

Тож остаточно як виглядав духовний світ відмінного випускника петербурзької гімназії? Його не приваблювала жодна успішна кар’єра чи пошук достатків для вигідного життя, нічого не було такого, щоб могло його потягнути, хіба що думка про відречення від світу. Лишалося тільки одне бажання - стати монахом – ось, яку поставив перед собою мету Леонід. Щоб зреалізувати її йому прийшла думка поїхати до Індії з одним болгарином-браманістом, проте він швидко оговтався та зупинився на тому, що буде шукати підходящий монастир в Росії, або жити в світі згідно з законами стоїків. Свій хиткий духовний стан пізніше екзарх охарактеризував так: “Я хотів покрити свою душу такою бронею, через яку не могло б проникнути жодне відчуття”[34]. Проте Господь креслив йому свій шлях, розбиваючи ту броню, яку будував Леонід. Все те, що переживав петербуржець, було лише приготуванням до великого і важкого завдання, яке чекало його в майбутньому.

Справді сам Господь провадив свого слугу цілком самостійно. В цей час, не маючи жодного порадника чи духівника, перебуваючи в небезпеці цілковитої втрати віри,  Леоніда огортає Божа благодать. Двадцятилітній Фьодоров миттєво прозріває без жодного стороннього впливу. Це Христове чудо в його душі він описує наступними словами: “Господня благодать, яка осяяла мене саме в ту хвилину, коли я вже втрачав віру, здійснила в мені новий переворот і пригадала про живого, реального Христа – Спасителя світу, який пролив кров заради грішних людей, які його зрадили. Я став свідомим віруючим, апологетом християнства, який присвятив ціле своє життя захисту і поширенню Церкви”[35]. Одкровення Леоніда є захоплююче. Ідеаліст зростає в свідомого і дорослого християнина, який, зустрівши живого Христа, на взір св. Павла, все залишає і вирішує йти за Ним. “Моє рішення бути священиком стає непохитним”[36], - таким є наслідок пережитого перелому. Постійне бажання монашого способу життя, яке його захопило ще в чотирнадцятирічному віці, стає більш дозрілим і він бачить його в поєднанні зі священством.

Ще одне відкриття, яке здійснив йому сам Господь в цей самий час – усвідомлення вселенськості Христової Церкви. На перший погляд може здаватися, що в розвитку тих життєвих подій, які він сам описує, є якісь неадекватні сторони. Важко зрозуміти, яким чином, без будь-якого зовнішнього поштовху, він заглиблюється в питання, яке мало б цікавити вже дуже досвідченого і старого богослова - питання “вселенськості” Церкви. П. Майе висунув гіпотезу про те, що Леонід був знайомий з Володимиром Соловйовим, який з нагоди своїх подорожей до Петербургу часто зустрічався зі своїми друзями та обідав в ресторані “Малоярославець” і саме там Фьодоров ніколи не втрачав нагоди, щоб його послухати та з ним порозмовляти[37]. Ми відкидаємо цю теорію, адже неможливо доказати впливу Соловйова на формування поглядів майбутнього екзарха. Навіть важко припустити, що Леонід в той час був знайомий з його творами. Екзарх ніколи про це не говорив і не писав.  Слушною є думка А. Юдина, що “Фьодоров приходить до своїх переконань про природу Вселенської Церкви та про католицтво самостійно” та, що “процес становлення його початкових поглядів про католицтво був цілковито оригінальним”[38]. В чому полягала ця оригінальність? Знаючи добре латинську і грецьку мову Леонід в двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, прийшов до висновку про правдивість Вселенської Церкви. Однак у той час приєднатись до католицької Церкви був ще не готовий: вирішив поступити до Петербурзької Духовної Академії, в якій розпочав навчання у 1901 р.[39].

Леонід Фьодоров став одним із найкращих учнів Академії і продовжував вивчати історію Церкви і твори Святих Отців. Здається, що переломним моментом у прийнятті рішення про перехід до католицизму була зустріч з о. Іваном Сциславським (Jan Ścisławski) – настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о. Івану Леонід став на новий життєвий шлях. “Наконец я решился сделать бесповоротный шаг и уехал за границу с целью сделаться католиком […] Католическая Церковь не только была для меня источником познаваемой вечной истины, но и сделалась для меня новой силоамской купелью, из которой я вышел совершенно обновлённым” [40], – так пізніше він писав з Камениці в Боснії до митр. Андрея. Цей рішучий крок не був легким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 р. перехід з православ’я до іншого віросповідування потягав за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату прав виховувати своїх дітей і т.д. Виїзд Фьодорова за кордон з метою осягнення повноти єдності з Вселенською Церквою означав для нього неможливість повернутися на рідну землю. Попри всі труднощі й переживання молодий петербуржець зробив цей крок задля посвяти себе справі поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення і спасіння Росії, над якою вже тоді нависла страшна загроза безбожництва. Вже тоді служіння поєднанню Заходу і Сходу ставало для Леоніда ціллю життя. Для неї він готовий був на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва[41].

Отже, після закінчення першого курсу Духовної Академії Леонід разом з о. Сциславським Леонід направився до Львова, де зустрівся з митрополитом Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з святоюрським владикою справили на Фьодорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв’язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти митр. Андрея. З того моменту митрополит мав великий вплив на формування особистості Фьодорова. У важливих життєвих рішеннях Леонід найчастіше шукав поради у свого духовного отця[42]. Одного разу він признався: “Видно, сам Господь вёл меня к Вам, указывая на Вас, как на светильник, в свете которого я сам направляюсь к “незаходимому свету” и спасу мою душу”[43].

Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, в костелі del Gesù, 31 липня 1902 р. Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції в папи Лева ХІІІ, який скерував його на навчання до семінарії Leonianum в Ананьї. Стараннями митр. Андрея молодий семінарист з Росії отримав папську стипендію, і 20 жовтня того ж року розпочав студії під псевдонімом Leonidas Pierre, щоб не викликати підозріння в російському посольстві. У цій семінарії він провів чотири роки, старанно вивчаючи філософію і богослов’я. Леонід був надзвичайно вимогливий до себе: пильно дотримувався розпорядку дня, точно виконував всі семінарійні приписи, сумлінно ставився до вивчення всіх предметів. В Ананьї, перебуваючи в латинському середовищі, майбутній екзарх ще глибше полюбив свій обряд і свій народ, повніше усвідомив собі значення майбутньої місії у справі з’єднання  Церков на своїй рідній землі. Про це він так писав: “Здесь я горячо полюбил не только вообще народ, но и в частности наш русский народ. Национальный патриотизм был мне всегда чужд, да и теперь я, говоря по совести, совершенно не понимаю, как можно согласовать с ним христианство. Но сделать что-нибудь для бедного, смиренного русского народа-аскета или поднять хоть немного дорогих моему сердцу эллинов, стало необходимой потребностью”[44].

Леонід добре розумів усі перешкоди, які стоять на шляху до поєднання в російському середовищі, тому до своїх товаришів говорив, що в Росії його чекають Сибір і ув’язнення, але “la Russia non si convertira che passando per mar rosso di sangue di suoi martiri e per molte sofferenze di suoi apostoli”[45]. До цього випробування Леонід готувався духовними подвигами: постом, молитвою, умертвленням. Фьодоров поєднував у своїй особі блискучу освіченість та аскетичне спрямування духа, яке виражалося в стремлінні стати монахом.

1905 р. Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 р. отримав титул бакалавра богослов’я. Влітку 1907 р. Леонід Фьодоров взяв участь у Першому Велеградському з’їзді. На ньому він був обраний членом виконавчого комітету. Однак і тут довелося ховатися від російської розвідки під псевдонімом Теодор Леоніні. У Велеграді він познайомився з багатьма видатними богословами, для яких справа єдності Церкви була живою і актуальною. Півроку, від листопада 1907 р. до травня 1908, Леонід студіював у колегії Пропаґанди Віри у Римі. Однак йому довелося припинити заняття, бо в російському посольстві йому дали зрозуміти, що він як російський громадянин не може вчитися у єзуїтів, в противному випадку йому буде заборонений в’їзд до Росії. У червні 1908 р. Леонід виїхав до Швейцарії. Своє семирічне навчання він закінчив у Фрайбурзькому університеті під псевдонімом Антоніо Кремоні у червні 1909 р[46].

Дорога молодого богослова на рідну землю знову проходила через Львів. У 1909 р. митр. Андрей призначив Фьодорова префектом і викладачем наукового інституту “Студіон” у Львові. Звідси він відбув три подорожі до Росії: першу  – з 1 по 30 січня 1910 р., другу – з 1 по 24 лютого 1911 р., третю – з листопада 1911 р. по квітень 1912 р. Під час цих поїздок Фьодоров докладно ознайомився зі станом Католицької Церкви в Росії, зустрічався з видатними особистостями, які мали вплив на релігійне життя. Він накреслював плани майбутнього розвитку греко-католицької Церкви. Ці подорожі Леонід відбував інкогніто, щоб не потрапити до рук царської поліції[47].

Щоб не зашкодити майбутній праці Фьодорова в Росії, митр. Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться в Константинополі. У Львові митрополит поставив Леоніда в читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 р. уділив йому болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті. В серпні того ж року новоієрей поїхав до Рима на запрошення російського консульства у справі продовження закордонного паспорта[48].

Прагнення до монашого життя о. Леоніда реалізувалося у травні  1912 р., коли він за благословенням митр. Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті був для о. Фьодорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Джерелом готовності до мучеництва була його смерть для світу, що виражалася в монаших подвигах: пості, молитві, упокоренні, послусі. А найбільшим задоволенням для о. Леоніда було богослуження. Ченці, які разом з ним проживали в скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослуженнях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи, і миряни любили слухати його змістовні проповіді; говорив він помалу і достойно, а його пояснення Святого Письма незмінно притягали увагу слухачів. Свідчення  монахів (ієрм. Никон, ієрм. Йосафат, ієрд. Никифор, схм. Йоаким, схм. Мирон), які знали о. Леоніда, є однозгідними щодо святості життя російського екзарха-мученика[49]. День 12 лютого 1913 р. став для ієрея Леоніда народженням до нового життя: він прийняв схиму з ім’ям Леонтій. “Сегодня Господь сподобилъ меня принять на себя первые знаки ангельского образа. Въ сердце вступилъ какой-то совсђмъ неожиданный покой. Дай, Господи, чтобы этот мир душевный остался невидимо со мною, а не былъ только мимолётным аффектомъ”[50]. Такими враженнями ділився після прийняття схими ієромонах Леонтій з митр. Андреєм. Вже до кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монашої спільноти, о. Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти[51].

На прохання митр. Андрея в січні 1914 р. майбутній екзарх вирушив у четверту поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді і Саратові. Ситуація в Росії була такою, що синод і департамент були ворожо наставлені проти католиків східного обряду. Більшу частину часу о. Фьодоров провів у Петербурзі: він брав участь у зібраннях російських католиків, знайомився з римо-католицьким духовенством, миротворчо подіяв на певні незгоди  серед петербурзьких католиків, зустрічався з представниками старообрядців[52].

Повернувшись з Росії до Львова в червні 1914 р., о. Леонід змушений був знову від’їхати, бо, будучи російським громадянином, опинився на території ворожої сторони. Він вирішив все-таки їхати в Росію, однак, щоб не викликати підозріння у російської влади своїм приїздом з Галичини, обрав шлях через Констанцу – Константинопіль. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, арештували і повідомили, що посилають його на заслання в м. Тобольськ. Російський уряд бачив в його особі “агента митрополита Шептицького”, однак справжнім приводом до арешту було вороже наставлення до східних католиків. 22 серпня 1914 р. Фьодоров від’їхав до Тобольська[53].

Тобольськ був тридцятитисячним губернським містом, розташованим на березі р. Іртиш. При царському режимі заслані мали право працювати на вільно вибраній праці, не підлягали примусовим роботам. Однак о. Леонід не міг покидати місця заслання і кожного місяця повинен був з’являтися в поліційному управлінні. Так він провів три з половиною роки. Найтяжче о. Фьодоров переносив суворий сибірський клімат, здоров’я його підупало. Одразу після перевороту в Росії Н. С. Ушакова звернулася до  міністра юстиції  А. Керенського з проханням звільнити о. Леоніда. Відповідь була позитивною і в березні  1917 р. в Страсний тиждень ісповідник повернувся до Петрограда[54].

В той самий час був звільнений і митр. Андрей. 29-31 травня він скликав Синод Російської греко-католицької Церкви, на якому екзархом було обрано о. Леоніда Фьодорова[55]. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 р. папа потвердив утворення  екзархату на чолі з о. Леонідом, якого іменував Protonotario Apostolico ad instar[56].

Жовтнева революція 1917 р.  принесла для російських католиків жахливі переслідування[57]. Восени 1918 р. в листі до митр. Андрея о. екзарх писав: “Для Церкви наступаютъ времена Диоклетиана. Это не гипербола, а фактъ […] Быть можетъ придётся скоро скрываться по частнымъ квартирам и служить на простыхъ столахъ. Слава Богу за всё […] Никогда не думалъ, что придётся нести такой тяжёлый крест”[58]. Екзархові доводилося терпіти голод і холод. Щоб не померти з голоду і допомогти ще більше знесиленим, він багато фізично працював: “З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям […] Тільки Божим милосердям можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не стався калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з’їдають, як щур старе дерево. Змучені й обідрані, ми, “ritus graeci”, мусимо ходити і просити допомоги”[59]. Попри всі труднощі боротьби за виживання він не занедбував душпастирської діяльності, був справжнім апостолом єдності Церкви. Він організував “Русько-католицьке братство ім. св. Івана Золотоустого”, при кожній нагоді на різних конференціях виголошував доповіді про єдність Церкви, відкрито не погоджувався з безбожною політикою комуністів, виражаючи тим самим свою готовність на мучеництво: “Преследованіе начинает развиваться совершенно открыто. Председатель исполкома заявилъ мне, что “наступаютъ времена Юліана Отступника”. Меня представители власти хотятъ отдать под суд, обещая мне год тюрьмы только за то, что я училъ  Закону Божьему детей моложе 18-летнего возраста и допускалъ детей до 18-летнего возраста прислуживать въ алтаре і петь на клиросе. Всё это теперь запрещено законом… Я, конечно, заявилъ в самой резкой форме, что скорее приму смерть от руки насильниковъ, нежели соглашусь подчиняться таким “законам”[60]. Бачачи, що вірним потрібен катехизм, він опрацював “Малый христианский катихизис” і “Пространный христианский катихизис”. Як перший, так і другий залишилися в рукописах, бо не вдалося знайти коштів на їх видання[61].

На початку березня  1923 р. радянська влада його звинуватила у “возбуждении религиозныхъ предрассудковъ в народныхъ массах” і 5 березня екзарх прибув до Москви на т. зв. “Процес архієпископа Цепляка”. В листі до митр. Андрея від 7 березня 1923 р., напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о. Леонід виразив готовність віддати своє життя за віру в Христа  і справу єдності між християнами: “Если дело дойдётъ до разстреловъ, то жертвой будетъ сам преосв. Іоаннъ (Цепляк – авт.), Будкевичъ и ещё кто-нибудь, а быть может и я, чего-бы мне, каюсь Вам, очень хотелось. Я убеждёнъ, что если прольётся наша кровь и притом в возможно большемъ количестве, то это будет самый лучший fundamentum Ecclesiae russicae catholicae, иначе мы будемъ не жить, а прозябать среди нашего тёмнаго, безпросветнаго, “советскаго” быта. Впрочем не “якоже азъ хощу…”[62]. Московський процес 21- 25 березня 1923 р. був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою[63]. Католицьких священиків, в числі яких був о. екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у не виконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі. Свої погляди висловлював як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що радянські закони суперечать обов’язкам і місії Церкви[64]. Покаранням, яке суд призначив о. екзарху, було десятирічне ув’язнення[65]. Покарання о. екзарх відбував спочатку в Бутирській ( 12 березня – 21 квітня 1923 р.)[66], а потім в Сокольницькій в’язницях[67]. С. Ліхарева зустрічалася з екзархом в Сокольницькій в’язниці.  У 1935 р. у своїй статті про його життя вона описала свої спогади про ту зустріч: “Він був тоді вже дуже вимучений, він прагнув дізнатися про свою малу отару, а коли дізнався, що після висилки о. В. Абрикосова на  волі залишився лише один католицький священик східного обряду (о. С. С.), то попросив, щоб він його відвідав і приніс Пресвяту Євхаристію. Це успішно вдалося здійснити”[68].

В кінці квітня 1926 р. о. Леонід був звільнений. У звільненні о. екзарха активну роль брала дружина Максима Горького Є. П. Пєшкова. Вона особисто звернулася в ГПУ з проханням його звільнити. Большевицька влада погодилася, однак перед ним поставили вимогу т. зв. “мінус 6”, яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах країни[69].

Одразу після звільнення о. екзарх відсвяткував Пасху в Москві разом зі спільнотою греко-католиків: служив страсні богослуження, пасхальну утреню і літургію в церкві Матері Божої на Грузинах (римо-католицький храм, в якому кс. пробощ М. Цакуль дозволяв служити о. Сергію Соловйову в східному обряді). Невимовна радість охоплювала його серце, бо Господь дозволив святкувати Воскресіння разом зі своїм “малим стадом”[70].

Екзархові вдалося поселитися в Калузі у кс. Й. Павловіча, а потім у приватному помешканні. Там він продовжив працю в Господньому винограднику: він познайомився з місцевим старообрядським єпископом, з багатьма православними священиками, служив Літургії в місцевому костелі, виголошував проповіді, а від ГПУ вимагав повернення його богословських праць, словом, активно включився у своє апостольське служіння. Під час перебування в Могилеві на запрошення о. Йосифа Бєлоголового о. Леонід служив Літургії на празник св. Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ГПУ була однозначною: обох священиків заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 р., отже, на волі о. екзарх пробув не цілих чотири місяці. В Москві колегія ОГПУ засудила о. Фьодорова до трьох років ув’язнення в “Соловецкий лагерь принудительных работ особого назначения (СЛОН) ОГПУ” на підставі ст. 66 старого чи ст. 58 – нового УК РСФСР, прийнятого 22.11.1926 р[71]. На підставі статті “Антидержавні злочини” від 1927 р. притягували до відповідальності всіх католицьких священиків[72].

Концентраційний табір на Соловецьких островах у Білому морі розпочав приймати перших “гостей” у 1920 р. Згідно дуже приблизних розрахунків через Соловки пройшли “перевиховання” близько 100 тисяч в’язнів [73]. У жовтні 1926 р. свій перший день у таборі о. екзарх розпочав з Літургії! Він служив у камері, де перебували католики, а пізніше у каплиці св. Германа. Про таке він міг тільки мріяти. З великими труднощами вдавалося отримували все необхідне для служіння. Російський екзарх продовжував бути апостолом єднання: познайомився з видатними представниками православної Церкви, які також були ув’язнені. Крім бесід на різні богословські теми він читав навіть серйозні богословські доповіді. Весь вільний час о. Леонід читав і писав, однак всі записи вилучувало ГПУ. Ще перед приїздом на Соловки отець хворів на серце, страждав ревматизмом – давалися взнаки попередні поневіряння по тюрмах. Під час обстеження в таборі лікарі призначили його до групи непридатних до фізичної праці, тому екзарх виконував функції двірника і сторожа. Співв’язні екзарха подивляли його життєвий оптимізм, який передавався їм під час його проповідей в каплиці св. Германа, його життєрадісність, стриманість, простоту і вміння переносити терпіння [74].

У 1929 р. католицьке духовенство переселили на о. Анзер. Незважаючи на величезні труднощі в отриманні вина та постійний контроль, їм і тут вдавалося служити Літургії – конспіративно, вночі, на стриху. Вівтарем була яка-небудь коробка, відправляли навколішки, бо неможливо було випростуватися. Кс. В. Ільгін, згадуючи про о. Леоніда, зауважує, що він вирізнявся серед інших особливою порядністю. Зі смиренням приймав усі праці, які йому поручали, а у вільний час в’язні-католики гуртувалися навколо нього, щоб послухати Боже слово[75]. Єп. Слосканс згадує, що на Соловках о. Леонід був “примером никогда его не оставляющего духовного оптимизма, хорошего настроения, сердечности, готовности услужить в каждый момент всем и каждому[76]. Весь термін ув’знення екзарх перебував у головному корпусі в’язниці - Соловецькому Кремлі, у липні 1929 р. він був переведений на “командировку Троицкую острова Анзер” і перебував там до кінця терміну ув’язнення (10 серпня 1929 р.)[77].

Повернувшись на материк, екзарх не отримав свободи. До середини вересня він перебував в архангельському “губисправдоме”, а звідти був відправлений на заслання в с. Войпола Архангельського округу, де проживав в домі Л. Старкова[78], згодом він переселився до сусідньої Пинєги і жив на Хресній горі  у домі Сивкова. Про це о. Леонід повідомив Є. П. Пєшкову, просячи в неї матеріальної допомоги, бо практично був приречений на голод, оскільки після ув’язнення він абсолютно нічого не мав[79].

Під час заслання о. екзарх невтомно продовжував своє апостольське служіння: сповідав і причащав Святих Тайн, зустрічався з православними священиками. Один протоієрей назвав його мужем, “повним ревності і Духа Божого”; отець завжди ділився тим, що отримував від своїх вірних чи Є. Пєшкової[80].

У 1930 р. папа Пій ХІ у “Заклику про молитву в наміренні переслідуваних християн в Радянському Союзі” між іншим згадав свого представника для слов’янського обряду екзарха Леоніда Фьодорова[81].

У Пінєзі здоров’я російського екзарха дуже погіршилося. ГПУ заставляло його вантажити дрова, копати канави. Коли отець відчув себе цілком знесиленим, він відмовився від примусових робіт. У жовтні 1930 р. його заарештували, і він певний час перебував у архангельській в’язниці[82]. Після цього – чергове заслання в м. Котлас Вологодської губернії. Сюди о. Леонід приїхав 20 квітня 1931 р. і почав жити в с. Губино в домі В. Л. Шиловського[83]. В Котласі екзарх уділяв Св. Тайни висланим сюди полякам, свідком цього була Є. Новицька[84]. Однак сили екзарха були майже вичерпані. В листі до Комітету допомоги політичним в’язням від 11.10.1932 р. він пише: “При моей инвалидности всякое дальнейшее пребывание на месте моей ссылки ведёт всё к большему разстройству моего здоровья”[85]. Хоч термін заслання закінчився в серпні, ГПУ не поспішало з дозволом на виїзд. До кінця 1933 р. о. Леонід перебував у Котлаському районі, терплячи холод і голод. Ще в кінці 1932 р. він писав до М. Л. Винавера, що внаслідок неврожаю картоплі “мы терпимъ большой недостаток во всём”, а далі додає: “то, в чём я хожу, представляетъ изъ себя одно (…) недоразумение (куплен [плащ] ещё в 1921 году), скорее помогающее дождямъ и туманамъ  проникать до моихъ старыхъ (sic!) костей, нежели защищающее ихъ отъ непогоды”[86]. Метою заслань і майже щорічних переміщень, які широко практикувалися в СССР, була деградація особи через позбавлення елементарних людських прав.

Останнім місцем поневірянь легендарного екзарха була Вятка (від 1934 р. – м. Кіров). Це місто для поселення отець вибрав сам, змушений, однак, поставленим ГПУ принципом “мінус 12”[87]. У цьому місті знайшлася добра сім’я Андрія Семеновича Калініна (завідучий складом залізничного вокзалу), яка дала притулок хворому екзархові. Калініни мешкали по вул. Володарського 172/4. Опіку над немічним священиком взяла на себе дружина Калініна – Лідія Анемподистівна. Один із ще живих свідків тих подій – В. А. Бузанова, яка є дочкою Калініна, згадує, що мама була дуже доброю. Для о. Леоніда вона готувала їжу, купувала необхідні речі в “Торгсин”[88]. Син А. Калініна Віктор Калінін розповідає, що о. Фьодоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздавав дітям гостинці. Ніхто не зауважував, що за плечима в цієї людини довгі роки жахливих випробувань. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився, багато часу присвячував відповідям на листи та особистим записам. Рукописи о. екзарха знайти не вдалося. Після його смерті частину речей, в тому числі й рукописи, потрапили до Червоного Хреста в Москві,  а книги (58 штук і 28 штук без палітурки) були вилучені НКВД і не повернуті[89]. З усіх документів, пов’язаних з останніми роками життя о. Леоніда Фьодорова, у ГАРФі вдалося віднайти його листування з Є. П. Пєшковою та її клопотання як уповноваженої від Польського Червого Хреста про приїзд католицького священика Е. Акулова з Ленінграду на похорон екзарха.

Повертаючись до свідчень двох живих очевидців, слід сказати, що всі стверджують неординарність особи о. Леоніда. Перебуваючи на квартирі Калініних, він приємно вражав усіх стосунками зі своїм “приятелем” Фипіком – снігурем, який був нерозлучний з отцем. Коли отець сідав за стіл, Фипік прилітав на його плече, отець ділився з ним своєю трапезою. Фипік часто виспівув свої піснеспіви, однак коли екзарх ставав до молитви, снігур тихесенько відлітав на призначене йому місце. Обов’язком о. Леоніда було знову періодично з’являтися в НКВД. Як і раніше, йому було заборонено будь-куди виїжджати[90].

Невдовзі настав час відходу до вічності. Щораз відчутніше давалися взнаки наслідки довголітньої каторги (близько 6 років ув’язнення і 9 років заслання). Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, – астма, ревматизм, гастрит, ісхіас, – перейшли в критичну стадію. Саме в такий спосіб ГПУ, а пізніше НКВД, хотіли зламати віру католицького духовенства. Ворожість представників каральних органів до релігійного переконання о. екзарха Леоніда проявлялося в насмішках  і допитах, принизливих і виснажливих працях,  довготривалому нищенні здоров’я голодом і холодом[91]. В. А. Калінін згадує, що екзарх мав серйозні проблеми з гемороєм, тому завжди сидів на ґумовому крузі і з дому практично не виходив[92]. У Вятці йому довелося бути під наглядом лікаря І. Є. Молчанова[93].

Мрії про свою смертну годину о. Леонід висловив у листі до митр. Андрея ще 20 липня 1912 р.: “Мне хочется, чтобы на старости лет всё было вокруг меня “gemütlich” (другим словом не выразить), чтобы я могъ в полной тишине перенестись в другой неведомый мир”[94]. Господь виконав це бажання. Однак отець Фьодоров помирав не в монашій келії, але хоч і в гостинній, та все-таки чужій хаті. Біля нього не було нікого:  ані рідних, ані співбратів. 7 березня 1935 р. перший російський екзарх упокоївся в Бозі на 55 році свого життя. Смерть настала внаслідок фізичного виснаження і різноманітних хворіб, набутих у радянських концтаборах та на засланні. Такий висновок можна зробити на підставі факту, що близько 15  років о. Леонід був переслідуваний владою за свої релігійні переконання, як католицький священик. Ув’язнення і заслання екзарх приймав добровільно, не намагався втікати за кордон чи зрадити свою вірність Церкві і Апостольському Престолу.

Незважаючи на всі старання Є. П. Пєшкової, о. Акулов з Ленінграду не встиг приїхати на похорон, який відбувся 10 березня, а був організований А. Калініним з фінансовою підтримкою Польського Червоного Хреста[95]. Тіло екзарха похоронили на Спасо-Хлиновському кладовищі. Був виготовлений нагробний хрест з написом і огорожа. Про це повідомив Червоний Хрест о. Е. Акулов, який 15 березня побував у Кірові[96].

На превеликий жаль, Хлиновський цвинтар за часів радянської влади був повністю знищений, і тепер не існує жодної могили. В Кірові залишився тільки столітній будинок по вул. Володарського 172/4, де прожив свої останні дні о. екзарх. Тепер у цій кімнаті розміщений склад працівників міського базару.

Метою життя бл. п. екзарха Леоніда Фьодорова був пошук повноти єдності православної і католицької Церкви. У січні 1936 р. на панахиді, присвяченій  пам’яті о. екзарха Фьодорова в College St. Basile в Лілль єп. Амудрю (Amoudru) cказав, що покійний мученик невтомно шукав шляхів подолання болісного розколу[97]. Концепція поєднання Церков, яку обстоював о. Леонід, на кілька десятків років випередила ІІ Ватиканський Собор. Екзарх, як апостол єднання, закликав до того, щоб Захід з пошаною ставився до традицій Сходу, шанував особливості Східних Церков. Перший російський екзарх протиставлявся прозелітизму. Він вважав, що повинні поєднатися цілі Церкви. “Нужно забыть о слове “пропаганда” и не кричать о надежде на “обращеніе” Россіи”[98].

Невдовзі після смерті екзарха митр. Андрей беатифікаційний процес мученика за віру. Справа збирання необхідних матеріалів була поручена о. крилош. Василеві Томовичу[99]. В Унівському монастирі активно діяв гурток “Фьодорівців”. Монахи на своїх зібраннях молилися за прославу Сл. Б. о. екзарха Леоніда Фьодорова. В журналі “Ясна Путь” (1936-1938) подаються випадки ласк, отриманих за посередництвом о. Леоніда. В 1936 р. єп. Амудрю про канонізацію російського екзарха сказав: “Может быть, он будеть канонизированъ: не знаю и кто знает? Но во всяком  случае нет сомнения, что своей подвижнической жизнью и мученической кончиной за Веру, он стяжал спасений души своей и со спокойной совестью предстал пред Всевышним  Судьею”[100].

В останньому десятилітті ХХ ст. після розпаду Радянського Союзу і виходу з підпілля греко-католицької Церкви особа мученика-екзарха Леоніда Фьодорова привернула увагу вірних як в Україні, так і в Росії. З ініціативи спільноти монахів Студійського Уставу, членом якої у свій час  був о. екзарх, та місійного згромадження свв. Кирила і Методія здійснено репринтне видання праці диякона Василія “Леонид Фёдоров. Жизнь и деятельность”, Львів 1993. У серії “Testimoni” видано працю московського історика А. Юдина італійською мовою “Leоnid Fёdorov”, Milano 1999. Життя, діяльність і мучеництво о. Леоніда відомі завдяки праці російського товариства “Меморіал”.

Екзарх Леонід Фьодоров був ісповідником і мучеником, який мужньо обороняв віру Христову в атеїстичній Росії тому 21 червня 2001 р. Іван-Павло ІІ проголосив першого російського екзарха блаженним.



[1]  Вперше ця біографія була опублікована італійською мовою в: CONGREGATIO DE CAUSIS SANCTORUM, Leopolitana Ucrainorum et aliarum Beatificationis seu Declarationis Martyrii Servorum Dei Nicolai Charnetskyj Episcopi e Congregatione Ss.mi Redemptoris et XXV sociorum in odium Fidei, uti fertur, interfectorum. Positio super martyrio, vol. I, Roma 2001, c. 542-563.

[2] Цит. за: P. Mailleux, S. J., Entre Rome et Moscou. L’Exarque Léonide Féodoroff, Desclée de Brouwer 1966, c. 10.

[3] Пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, “Oriens” 3 (1935) 67; P. Mailleux, S. J., Entre Rome et Moscou, с. 10; Диакон Василий, ЧСВ, Леонид Федоров.  Жизнь и деятельность, Рим 1966, с. 30; А. Юдин, Леонид Федоров, Москва 2002, с. 7; 

[4] Міркування о. Леоніда Фьодорова про своє чернече покликання, записані ним перед постригом для митрополита Андрея (Шептицького), док. 187, в: Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, кн. 1, упор. Ю. Аввакумов і О. Гайова, Львів 2004, с. 495. Тут слід зауважити, що вперше переклад цього листа з російської мови на українську здійснили монахи Святоуспенської Унівської Лаври ще у 1936 р., помістивши його в “Ясній Путі” під назвою Автобіографія бл. п. О. Леонтія (див. “Ясна Путь” 2(1936), ч. 11-12, с. 10; 3(1937), ч. 1, с. 5-7, ч. 2, с. 5-6, ч. 3, с. 11-13, ч. 4, 8-9, ч. 5, с. 7-9). В написанні цієї праці ми користувалися як цим перекладом, так і оригінальним текстом зі збірника Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, використовуючи цей останній в цитатах.

[5] Див. P. Mailleux, S. J., Entre Rome et Moscou, с. 10; Диакон Василий, ЧСВ, Леонид Федоров, с. 33.

[6] Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 160, с. 353.

[7] Там само, с. 354.

[8] Цит. за: Диакон Василий, ЧСВ, Леонид Федоров, с. 32. На жаль, нам не вдалося знайти цього листа Федорової до митрополита Андрея з 1905 р., про якого згадує фон Бурман. 

[9] Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 187, с. 496.

[10] Пор. П. Волконський, Екзарх Леонтій Леонід Федоров, в: “Ясна Путь” 4(1938), ч. 3-4, с. 20. Цю статтю князь Волконський написав в Парижі у 1935 р. на прохання монахів Унівської Лаври, які й здійснили переклад на українську мову, щоб надрукувати в часописі “Ясна Путь”. Російський текст цієї статті знаходиться в журналі “Логос”, 1993, №48, с. 10-44 під назвою Экзарх Леонид Федоров (некролог). В праці ми використовуємо обидва тексти. Натомість в посиланнях подаємо виправлений переклад з російського тексту, подаючи як джерело “Ясну Путь” з 1938 р.

[11] Див. Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 125,  док. 128, док. 130, док. 139, док. 157, док. 160, док. 162.

[12] Там само, док. 128, с. 284.

[13] Там само, док. 130, с. 288.

[14] Там само, док. 128, с. 281.

[15] Там само, док. 160, с. 354.

[16] Пор. П. Волконський, Екзарх Леонтій Леонід Федоров, с. 20.

[17] “Слово Истины” 1918, №64-65.

[18] Ані щоденника Ф. З. Федорова, ані вище згаданих спогадів екзарха нам не вдалося знайти.

[19] P. Mailleux, Entre Rome et Moscou, с. 13, Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 32;.

[20] Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 187, с. 495.

[21] Там само, с. 500. Пор. також: Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 33.

[22] Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 187, с. 497.

[23] Там само, с. 497.

[24] Там само, с. 496.

[25] Там само.

[26] Там само, с. 495.

[27] Там само, с. 497.

[28] Там само, с. 496.

[29] А. Юдин, Леонид Федоров, с. 9.

[30] P. Mailleux, Еntre Rome et Moscou, c. 16; Диякон Василий, Леонид Федоров, с. 35.

[31] Еntre Rome et Moscou, c. 13-14, 16.

[32] Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 32-33, пос. 15.

[33] А. Юдин, Леонид Федоров, с. 16, пос. 6.

[34] Митрополит Андрей Шептицький і греко-католики в Росії, док. 187, с. 498.

[35] Там само.

[36] Там само.

[37] Еntre Rome et  Moscou, c. 16.

[38] А. Юдин, Леонид Федоров, с. 33-34.

[39] Пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 67.

[40] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1678.

[41] Пор. Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 47-49.

[42] Пор. П. Волконський, Екзарх Леонтій Леонід Федоров, с. 21, Пор. Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 50-51.

[43] Диакон Василий, Леонид Федоров, c. 51.

 

[44] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1678, арк. 1-9. Пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 68; Диакон Василий, Леонид Федоров, c. 52-53.

[45] Цит за: Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow , c. 68.

[46] Пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow , c. 68; П. Волконський, Екзарх Леонтій Леонід Федоров, с. 21.

[47] Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 143-175, 181-201.

[48] Там само, c. 175.

[49] Найближче окруження про бл. п. о. Леонтія, в: “Ясна Путь” 3(1937), ч. 3, с. 9-11, 17-18 .

[50] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 160.

[51] Всі документи і листи, підписані о. Федоровим, мають його хресте імя Леонід. Для вірних Російської Церкви він надалі залишався о. Леонідом. Тому в життєписі вживаємо не монаше імя Леонтій, а хресне – Леонід.

[52] Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 264-265.

[53] Агентурні донесення, звіти Департаменту Поліції та Департаменту Духовних справ про секретний нагляд за о. Леонідом у 1911-1914 та документи про призначення на заслання знаходяться в Російському Державному Історичному Архіві в Петербурзі. Вперше опубліковані в: “С терпением мы должны нести крест свой…“ Докумунты и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика экзарха Леонида (Фёдорова), сост. Парфентьев П. А., Санкт-Петербург 2004, с. 109-163.

[54] Диакон Василий, Леонид Федоров, с. 281-284.

[55] Рішення цього Синоду опубліковані в журналі “Богословія” 9(1931) 283-297.

[56] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 104, арк. 2.

[57] Див. J. J. Zatko, Descent into Darkness. The destruction of the Roman Catholic Church in Russia, 1917-1923, The University of Notre Dame Press 1965; пор. R. Dzwonkowski, Kościόł katolicki w ZSSR 1917-1939. Zarys historii, Lublin 1997, c. 161-241.

[58] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 100.

[59] Цит. за: Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 105.

[60] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т.,  спр. 115, арк. 82.

[61] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 14; пор. Fiodorow L. I., в:  ЕК, t. 5, Lublin 1989, kol. 293. Рукописів знайти не вдалося.

[62] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 100.

[63] F. Mc Cullagh, The bolshevic persecution of Christianity, Лондон 1924, див. також переклад на польську мову Prześladowanie chrześcijaństwa przez bolszewizm rosyjski, Kraków 1924. Francis Mc Cullagh був присутній в залі засідань суду в справі архієп.  Цепляка і 13 священиків як кореспондент “New York Herald. Весь процес він описав у своїй книзі.

[64] Защитительная речь экзарха русской католической Церкви Л. Фёдорова, ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 107-111; пор. F. Mc Cullagh, The bolshevic persecution of Christianitу, c. 248-249; И. И. Осипова, “В язвах своих сокрой меня…” Гонения на Католическую Церковь в СССР. По материалам следственных и лагерных дел, Москва 1996, с. 12-13. Переклад на італійську: I. Osipova, Se il mondo di odia…Martiri per la fede nel regime sovietico, La Casa di Matriona 1997.

[65] Пор. R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917-1939. Martyrologium, Lublin 1998, c. 233; він же, Kościόł katolicki, c.173.

[66] ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 103.

[67] В ЦДІАЛ зберігаються три листи о. Леоніда до митр. Андрея з Сокольницької вязниці: від 25.04.1923 р. – ф. 358, оп. 3т., спр. 115, арк. 103-106; від 16.05.1923р. – там само, арк. 112-118; від 1.07.1923 р. – там само, арк. 126-143; див. також: АІР, syg. A. 12. P.5/22.

[68] Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 107.

[69] Пор. R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa, c. 234; див. Лист о. Леоніда Федорова з Калуги до митр. Андрея від 23.05.1926: ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 115, арк. 144-146.

[70] Пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 135.

[71] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 114, л. 63-63об; Лист о. Леоніда Федорова в “Комитет помощи политическим заключённым” від 11.10.1932 р., ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26; пор. П. Волконський, Екзарх Леонтій Леонід Федоров, “Ясна Путь” 4(1938), ч. 5-6, с. 19-20; Диакон Василий, Леонид Федоров, c. 609-610.

[72] R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa, c. 545.

[73]О. Бочкарёва, Лекция по истории Соловецких лагерей 1920-1939 годов, машинопис, Соловецкий государственный историко-культурный и природный заповедник, пос. Соловецкий, 26.10. 2005, с. 6; пор. J. Danzas, Bague rouge. Souvenirs d’une prisonière au pays des Soviets, Juvissy 1935, c. 44; Та ж, Au pays des Sans-Dieu, «Etudes», 1934, nr 5; пор. також: A. Bujak, Sołówki, TP, 1990, nr 37.

[74] D. Nowicki, Moje wspomnienia. Część II. O odprawianiu nabożeństw przez duchowieństwo katolickie, więzione na Wyspach Sołowieckich (lata 1925-1932), mps, AAG AP, III/28, k. 181-216; Російський переклад: С терпением мы должны нести крест свой“ Докумунты и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика экзарха Леонида (Фёдорова), с. 371-391; пор. Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 136-137; Диакон Василий, Леонид Федоров, c. 642-645.

[75] W. Ilgin, Jak to było w bolszewickim raju. Wspomnienia kapłana z Sołόwek (машинопис), Biblioteka KUL, Rkp 2708. Про ці спогади автору повідомив проф. R. Dzwonkowski.

[76] Еп. Б. Слосканс, Воспоминания об Экзархе Федорове, АМЦРИ, ф. 6, с. 4.

[77] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26; “С терпением мы должны нести крест свой…“ Докумунты и материалы о жизни и деятельности блаженного священномученика экзарха Леонида (Фёдорова), с. 389; пор. R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa, с. 224; A. Wenger, Rome et Moscou 1900-1950, Paris 1987, c. 289.

[79] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 359, л. 95об., 109об.

[80] Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, c. 137-138.

[81] L’ Osservatore  Romano, 9.02.1930.

[82] Z. Licharewa, Egzarcha  Leonidas Fiodorow, с. 138.

[83] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26об.

[84] Диакон Василий, Леонид Федоров, c. 676.

[85] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 26-26об.

[86] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 31-31об.

[87] Йому, як екзарху Російської греко-католицької Церкви, було заборонено мешкати в 12 великих містах Радянського Союзу.

[88] Власноручне свідчення В. А. Бузанової, 20.09.2000 р., м. Кіров, Росія.

*Торгсин – державний пункт обміну іноземної валюти на рублі.

[89] Аудіозапис свідчення В. А. Калініна від  21.09.2000 р., м. Кіров, Росія; див.: ГАРФ, ф. 8409, оп. 2, дело 4914, л. 31об., 34, 42, 42об., 45.

[90] Власноручне свідчення В. А. Бузанової, 20.09.2000 р., м. Кіров, Росія; Аудіозапис свідчення В. А. Калініна,  21.09.2000 р., м. Кіров, Росія.

[91] ГАРФ, ф. 8409, оп. 1, дело 720, л. 31-31об.

[92] Аудіозапис свідчення В.А. Калініна.

[93] Спогади А. Калініна про перебування і смерть о. Леоніда Федорова, ЦДІАЛ, ф. 358, оп. 3т, спр. 114, арк. 5-8. Пор. В. К. Семибратов, Экзарх Леонид Фёдоров в котласской и вятской ссылке, в: “Двинская земля”, вып. 4, Вельск 2005, с. 250-251.

[94] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 140.

[95] ГАРФ, ф. 8406, оп. 2, дело 4914, л. 7, 9, 24, 27, 28.

[96] Там само, л. 23, 29, 34, 40.

[97] ЦДІАЛ, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 4.

[98] Там само, ф. 358, оп. 3т, спр. 115, арк. 13.

[99] Там само, ф. 201, оп. 4б, спр. 2861, арк. 99.

[100] Там само, ф. 201, оп. 4б, спр. 1577, арк. 5.

Умовні скорочення 

ЦДІАЛ – Центральний Державний Історичний Архів у Львові

ПДФ – Петербурзька Духовна Академія

AAG AP – Archiwum Archidiecezji Gnieźnieńskiej. Akta Protektora Wychodźstwa

ГАРФ – Государственный Архив Российской Федерации

АМЦРИ – Архив Медонского Центра русских исследований

ЦА ФСБ РФ – Центральный Архив Федеральной Службы Безопасности Российской Федерации

ГПУ – Государственное Политическое Управление (1922-1934)

УК РСФСР – Уголовный Кодекс Российской Советской Федеративной Социалистической Республики

спр. – справа

пос. – посилання

ст. – стаття

с. – сторінка

арк. – аркуш

ф. – фонд

оп. – опис

ТР – “Tygodnik Powszechny”

л. – лист

об. – оборотная сторона листа

НКВД – Народный Комиссариат Внутренних Дел (июнь 1934 – 1946)

Сл. Б. – Слуга Божий

ЕК – Еncyklopedia Katolicka, Lublin 1973.